дня випало мені ночувати в хаті, де помирала дитина; загубила її мироносиця: напувала свяченою водою, а груді давати не веліла, коли ж дозволила, дитя груді не взяло, після того, як дитя померло, прорекла спокійно: «Бог дав, Бог і взяв». Мені б промовчати, а я сказав, що то доконала дитину вона і що їй лікувати дітей не належить. Мироносиця почала голосити й накликати на мене всілякі напасті, а тоді поприбігали сусіди, почали тусати й шарпати мене, а спала з розуму від горя мати дитини линула на мене окріп, добре, що попала тільки на одежу та на руку, і я втікав городами до лісу і потім не міг заночувати в жодному селі, бо чорна слава, пущена мироносицею, летіла поперед мене. Віддихався аж у Лубнах. Там я замешкав довше – найнявся на кілька днів у підпомічники до городового писаря, бо той зашився з паперами без писарчуків, які, обоє, втекли із-за писаревої лютості, – й там же на мене звалилася тяжка пригода. Повертався якось надвечірком від Сули, куди ходив подивитися, як тягають волоки рибалки, й зустрілися мені троє стрільців з залоги, яка стоїть у ратуші. Раніше, при Хмельницькому, така залога стояла лише в Києві, тепер їх понаставляно по багатьох містах. Кого вони охороняють і від кого, ми не знаємо, тільки здогадуємося.
Були ці стрільці втомлені й байдужі, брели повільно. Я звик до них у Москві, і вони не викликали в мене ні подиву, ні зацікавлення. Вони вже майже минули мене, й раптом крайній від мене зліва, високий, вузьколиций, зупинився і вказав на мене кістлявим пальцем:
– Це не він?
– Схожий, – мовив інший, плечистий, довгорукий.
– Тоді ходімо з нами, – сказав високий.
Я не злякався, хоч нічого й не розумів.
– Куди й за віщо ви хочете мене вести? – запитав їх по-російськи. Не знаю, чому я заговорив по-російськи, либонь, це сталося мимовільно – у відповідь на російську мову, а може, спрацював на захист і мій розум.
Стрільці спантеличилися:
– Хто ти? Де навчився говорити по-нашому?
– Бо я москвитянин, – тепер вже з потаємною думкою на свій захист збрехав я. – Від боярина Ртищева… А що робите ви? Когось шукаєте?
– Ловимо підбурювачів, бандитів-дорошенківців, – відказав рукатий.
– Чому ви? Хіба тут нікому це зробити?
– Ми зробимо краще. Та й ми не довіряємо цим…
Стрільці пішли. А я довго стояв, проте дивився не вслід їм, а собі під ноги.
Ця зустріч мала б послужити мені пересторогою. Чоловік я в цім краї новий, одяг мій теж не схожий на тутешній…
Не послужила. Через два дні мене схопили на базарі городові козаки. Закинули до в’язниці й допитували багато разів, якої сторони я житель і віри якої, я казав те, що є, мені не вірили, бо ж не міг пояснити, куди і в якій справі йду та чого хочу. Якби ж то я знав, чого хочу і чого шукаю. Я їм сказав: шукаю себе, і вони запідозрили в мені велику хитрість та неправдивість. Двічі мене били, соцький на допиті кілька разів ударив кулаком,
