наш батько помирав, то залишив нам у спадщину три речі: шапку-невидимку, черевики-скороходи і люту шаблю, з якою можна все звоювати, що бачить около. Не встиг лише сказати, що кому належить.
– Не бийтеся, – каже міністр. – Я вас розсуджу.
– Ми вже три роки б’ємося і ніяк не можемо розсудитися, а як ти нас розсудиш?
– Бачите на он тій горі гранітну брилу?
– Бачимо, – відповідають чорти.
– Хто з вас першим добіжить туди, вириє з землі той камінь, скотить униз, а потім знову винесе на гору і положить на місце, той візьме із цих речей те, що захоче.
Чорти зірвалися із місця і втрьох почали виривати із землі брилу, за якийсь час скотили її і вже б’ються, кому нести. Нарешті кривий чорт вхопив брилу на плече і поніс.
А наш міністр шапку на голову, шаблю до боку, черевики на ноги – і в дорогу.
Летить він попід хмари на схід і дивиться, де сісти. Аж бачить – чорти за ним женуться. Шаблею махнув направо і наліво – і голови їх повідлітали.
Був над якоюсь пустелею, коли нарешті побачив світло. Спустився коло хатинки на курячій лапці з одним вікном. Заглянув досередини. Побачив тисячолітню бабусю. Постукав і зайшов.
– Хто ти є? – питає стара баба.
– Я – прісна душа, – відповідає.
– Відколи світ світом, тут ще живої душі не було. А як ти сюди потрапив?
– Я вже сім років розшукую свою дружину і не можу знайти. Прийміть мене переночувати, а вранці я піду собі далі.
– У мене син Вітер, – відповідає стара. – Як прилетить сердитий, то погубить тебе, а мені шкода, щоб ти гинув.
– Не страшно мені помирати. Прийміть, бо я дуже втомлений.
Положила його спати, а через якийсь час летить її син Вітер.
– Впустіть, мамо, – гукає з-під вікна. – Чую, що прісна душа в нашій хаті є.
Накрила вона міністра коритом, а сама Вітра до хати впустила.
– Нема нікого, сину.
– Ні, є.
Побачила мати, що не сердитий син, і підняла корито.
– Як ти сюди забрів? – питає Вітер. – Відколи світ світом, а я Вітром, тут ще прісної душі не було.
– Я вже сім років розшукую свою дружину і не знаю, де вона.
Подивився на нього Вітер і каже:
– Твоя жона за Синім морем із царем Чорнокнижником. Хоч ти маєш три чарівні речі, але туди не доберешся, бо замерзнеш або згориш у дорозі.
Переночували, а рано-вранці Вітер каже:
– Гаразд, сідай мені на плече і полетимо.
Летять вони та летять, аж показалося Червоне море. Кипить воно, зверху сонце припікає. Почав кричати та стогнати міністр:
– Що тобі треба? – питає Вітер.
– Йой! Гину! Пече!
Дихнув холодом Вітер, і перелетіли через Червоне море. Летять понад Білим. Що знизу лютим холодом тягне, а що зверху ще холоднішим. Знову кричить міністр:
– На мені лід. Гину!
Подихав
