почала коло нього бігати, прислужувати:
– Я тобі зроблю купіль… Я тобі – це, я тобі – те… Але скажи, в чому твоя сила?
– Моя сила – ось у цих двох пальцях. Якби їх зв’язати – пропала би сила.
Цариця пригорнулася і почала в’язати йому пальці, але він порвав. Зв’язала утроє – так само порвав. Зв’язала учетверо – не може порвати. Тоді вискочив песиголовець:
– Ну, якою смертю хочеш помирати?
– Заколи мене і прив’яжи до осла – хай несе, куди хоче.
Песиголовець так і зробив. Несе осел убитого, зустрічає зайця:
– Стій, яцьку!
Заєць став.
– Біжи швиденько й принеси живлющої води.
Заєць побіг і приніс невдовзі цілющої води. Осел узяв воду і намочив Поприкові рану, потім полив під ніс – і Поприк ожив. Але не має сили.
Ідуть далі. Бачать – лежить рушниця. Поприк сяк-так підняв ту рушницю – коли біжить пес. Він прицілився, а пес йому каже:
– Не стріляй у мене, я буду ще тобі у пригоді.
– Ну, розкуси мотузок на моїх пальцях.
Пес розкусив, і Поприк знову дістав силу. Повернувся у царський палац. Песиголовця одразу застрілив, а жінці поставив під одне око відро, щоб плакала за ним, першим чоловіком, а під друге – цебер, аби лила сльози за песиголовцем. Коли уранці подивився, у відрі сліз зібралося мало, а цебер був повний. Значить, плакала за песиголовцем.
Поприк узяв рушницю, застрілив її.
А сам узяв собі бідну дівчину. Лише сестру видав за багатого графа.
І всі вони дуже красно жили, доки не порвалися їм жили, а наші не подужали.
Про хлопця, який звільнив свою матір з полону Поганина
Жив один Білий цар. Він мав таку прекрасну доньку, що над неї не було на світі. Немало царевичів сватали її, але батько не хотів віддати. Сватався до дівчини і змій-Поганин, та й за нього її не дали. Поганин дуже розсердився і пригрозив:
– Тепер вона не сміє на сиру землю ступити, і сонце на неї не сміє засвітити, бо інакше прилечу й понесу її.
Але знайшовся один принц, котрий посватав доньку Білого царя. Він правив невеличкою сусідньою країною. Не сам прийшов до царя, а написав йому листа: «Чи можу я приїхати сватати вашу доньку? Я чув, що багато вже сватало її, але ви не хотіли ні за одного віддати. То наперед у письмі питаю, чи дасте за мене».
Цар відповів: «Можеш прийти». І молодий принц дуже зрадів. Він був сиротою, нікого з родичів не мав і, коли збирався у дорогу, передав державу своєму міністрові.
З’явився у палац і каже:
– Ну, я тут! Прошу вашу доньку за жону!:
– Слухай, сину, – говорить Білий цар, – я не тому тебе позвав, що хочу за тебе віддати свою доньку, а тому, аби тобі пояснити: мою доньку сватав і цар Поганин, але я не дав. Він страшно розсердився і пригрозив, що як вона віддасться за іншого, то він її викраде. Тепер на мою доньку не сміє сонце засвітити, вона не сміє на сиру землю ступити. Я її вбережу, а ти не зумієш.
–
