align="center">Як дурня женили
Жила колись в одному селі вельможна пані Ванда Холерська. У неї був син Мундзьо, який мав замість голови торбу з січкою. Паничик нічого не робив, а лише лежав і носом пускав бульки. Іноді приспівував:
Гоп-са-са, ковбаса,
Мазуречик Мундзьо! Гей-га!
Коли синові сповнилося двадцять і його не можна вже було пускати на вулицю без сподень, пані Ванда сказала:
– Мундзю, завтра в костьолі буде набоженьство. Вберися файненько і підеш туди. Там будуть слічні панєнки. Кинь на котрусь оком – може, сподобаєш.
На другий день Мундзьо пішов до різника, купив у нього коров’яче око й побіг до костьола. Дивиться, а там панянок – хоч греблю гати. Підійшов до найфайнішої і фляцнув її коров’ячим оком у лице:
– Мамунця говорили, що панєнка, на котру кину оком, буде моєю жінкою.
– Відчепися, в твоїй голові сім днів не метено! – крикнула панянка.
Прийшов Мундзьо додому й хвалиться:
– Мамунцю, я кинув оком на одну паннунцю…
– А вона що?
– Та сказала, що в моїй голові сім днів не метено.
– Не слухай її… То якесь дівчисько! Ніцнічого не розуміє!
Якось із сусіднього села прийшов до пані Холерської її рідний брат.
– Чому, сестро, не ожениш Мундзя?
– Та з ким оженю, коли панянок мало, а хлопки не хочу.
– Я тобі допоможу… Най іде Мундзьо зі мною, я його десь зачеплю…
– Най іде! – зраділа пані.
Дала синові хліба з повидлом і наказала:
– Мундзю, підеш з вуйком. Та гляди: не пхай палець у ніс і не махай ногами, як сядеш на лаві!
Вуйко пилувався, а Мундзьо біг за ним і не встиг з’їсти хліб з повидлом. Прийшли вони до одного мазура. Вуйко сказав:
– У тебе є дівка на відданні, а в мене, ади, який парубійко вигудів. Може, сватами станемо?
Мазур втішився, бо й сам хотів витрутити дівку з хати.
– Най буде, – сказав і покликав доньку.
Дівчина подивилася на Мундзя і дала згоду віддатися за нього. У хаті почали говорити про весілля.
Мундзьо зголоднів. Вийшов надвір, сів на призьбі та й поїдав хліб з повидлом. Дівчина подумала, що він хоче з нею говорити, і вийшла до нього.
А була зима. Почав падати сніг.
– Ох, мете! – сказала дівчина.
Мундзьо подумав, що вона про нього таке каже, і розсердився:
– Іди геть, мавпо! Я мету те, що мені дали мамунця, а тобі не дам і понюхати.
Дівчина заплакала. Увійшла в хату й каже:
– Тату, я за того дурня не піду, бо він як їсть, то так чавкає, аж пси у сусідів гавкають.
Вуйко забрав Мундзя і пішов з ним геть.
– Завтра засватаємо іншу панєнку.
– Нєх бендзє, – мовив парубок.
На другий день вуйко купив Мундзьові нову сорочку, файний плащ і капелюх. Парубок убрався у нове, й вони рушили аж до третього села. Вуйко йшов
