й виклала Пригоді купу грошей. – Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.
Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.
Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена:
– У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.
Багач сторопів.
– Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть…
– А я звідки знала? – сердилася багачка.
Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!
Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:
– У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.
– Красно дякую, – поклонилася багачка.
– І ще прошу, абисьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.
Багачка навіть не думала довго:
– Най буде, беріть!
– Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.
Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.
Коли скриня була перед вікнами, Пригода побачив мальований віз і попросив:
– Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.
Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і – щасливо!
Пригода їхав із села до села і роздавав багацьке добро бідним.
Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:
– Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати…
На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.
І туди гаряче, і сюди боляче
Жив собі в одному місті багатий купець. Та такий жаднющий, такий загребущий – усе йому було мало. І було в того купця прислуги чимало. Трудяться ото слуги на нього від зорі до зорі, не розгинаючи спини, а купцеві все-таки здається, що за день вони зробили мало.
Об’явив купець по місту, що дає сто талярів тому, хто візьметься подовжити день.
Почув про це один селянин, пішов до купця:
– Кажуть, що ви, паночку, шукаєте такого чоловіка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо тепер тих брехунів розвелося стільки, що кинь палицю – в брехуна потрапиш.
– А ти можеш подовжити день? – питає купець.
– Бігме, що можу! – й оком не моргнув селянин. – Оце недавно я одному дідичу таку машину змайстрував, що сама його годує, поїть, роздягає, ще й казочки на сон розповідає…
Радіє
