озирнувся і за голову схопився:
– Чорт таке видів! Купив добру корову, а таке сталося…
Купець посміявся та й пішов собі, а багач став серед дороги і не знає, що робити.
– Звідки ти тут узявся? – питає він Миколу.
– Я й сам не знаю, – відповідає той. – Не пам’ятаю, щоб ти купив мене коровою.
Багач не може отямитися.
– Як ти став коровою?
– Не знаю, – каже Микола, – але здогадуюся, що прокляла мене одна вдова. Колись я був багатим та скупим. Служила вдова в мене мало не задарма цілий рік. Я скупився заплатити їй зароблене, і за те вона мені залаяла:
– Миколо, бодай ти став коровою і був нею доти, доки не виплатиш мені зароблене молоком.
Багач вислухав і вилаявся:
– Послав тебе чорт на мою голову і гроші забрав. Іди собі та не роби сміху з мене.
– Що ти кажеш? – видивився на нього Микола. – Це тобі не обійдеться так легко. Хто чув таке, щоб невинному чоловікові мотузку на шию засиляти? Мусиш на суді відповідати.
Бачить багатий – біда буде. Заплатив Миколі гроші, щоб той згодився мовчати.
Прийшов Микола додому з повними кишенями, а жінка вже встигла корову подоїти і молока дітям наливає.
Через якийсь час корова отелилася, і вигодував Микола другу. Стару вирішив продати.
Ідуть вони з жінкою на торг і корову ведуть. Тільки прийшли, а їх обступили з усіх боків купці, бо кращої корови, як у них, у той день не траплялося. Жінка торгується, а Микола роздивляється довкола. Коли бачить – іде оглядати корову її колишній хазяїн. Сказав про це Микола жінці і тихенько вбік. А багач оглянув корову і зашепотів їй на вухо:
– Що, Миколо, знову тебе продають? Так тобі й треба. Та я не такий дурний, щоб тебе купити, – і пішов геть.
А Микола з жінкою продали корову і повернулися додому, раді, що насміялися з багача.
Вівчар, пан, його внук та бичок
Був – не був, та кажуть люди, що був дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.
Не раз пан привозив слуг, але більше, як тиждень, ніхто не міг у нього втриматися.
Вже, може, й сотий раз їде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під’їжджає пан ближче, питає:
– Чого, хлопче, співаєш?
– Аби не плакати, пане.
– Чи не пішов би ти до мене на службу?
– Та я на службі – чужі вівці пасу.
– А що тобі платять?
– Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.
– Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?
– Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.
– А де твоя мама?
– В он тій хаті.
Поїхав пан до його матері й каже:
– Ґаздине, пустіть сина
