напише: «Я обстановки ніколи не шукаю, щоб писати, просто думаю… Я, далебі, не шукаю ні каміна палаючого, ні диких скель для роботи своїй… Самій побути потрібно мені… А вже якщо пишеться, то пишеться і тоді, коли голова болить, в лихоманці, коли діти навколо біганину зчинили, і пічка не горить, а димить». Ясно бачачи обдуманий до дрібниць епізод, пейзаж, зовнішність і поведінку персонажів, «чуючи» їхні розмови, записувала уявлюване, потім об’єднувала в цільні картини і відпрацьовувала текст. Писала вона найчастіше з самого ранку до третьої-четвертої години дня.
Незадовго до виходу в світ першої книжки Марка Вовчка Пантелеймон Куліш написав Шевченкові: «Побачиш, які дива в нас творяться: уже й каміння починає вопіяти! Де ж пак, не диво, щоб московка преобразилась в українку, да такі повісті вдрала, що хоч би й тобі, мій друже, то прийшлись би в міру!»
Взимку 1857 року вийшла в світ перша книжка письменниці: «Марко Вовчок. Народні оповідання». Книжка була надрукована в Санкт-Петербурзі у друкарні П. Куліша і складалась з одинадцяти творів: «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля» (пізніше «Горпина»), «Викуп», «Свекруха», «Знай, ляше!» (пізніше «Отець Андрій»), «Максим Гримач», «Данило Гурч». На початку грудня, незадовго перед 24-літтям Марії Олександрівни, з Петербурга в Немирів прийшов товстий пакет, а в ньому щойно віддруковані примірники книжечки невеликого формату – її перша книжка.
Прочитавши «Народні оповідання», Тарас Шевченко почав шукати у друзів адресу письменниці, бо «…треба буде хоч письмом подяковать їй за її сердечные, щирії оповідання». В одному з листів до Каменецького розчулений відгуками про книжку дружини Опанас Васильович попросив Шевченка, якщо це буде можливо, редагувати твори Марка Вовчка: «…нехай він провірить своїми очима, справить своєю рукою». Кажуть, що Шевченко так відгукнувся на це: «Як можна до цього доторкатися! Це для мене самого джерело істини і краси!» Поет був також проти того, щоб її твори редагував Пантелеймон Куліш, бо дуже боявся, що той їх «опрозить». Сам сприймав їх як «поезію в прозі».
Дізнавшись про звернення Марковича до Т. Шевченка, амбіційний П. Куліш у листі до управляючого друкарнею Д. Каменецького фактично відмовився мати надалі будь-які справи з письменницею: «Щодо Вовчка, то рука моя більше його не торкнеться». Ображений видавець, який нещодавно турбувався про добру посаду для О. Марковича в Петербурзі, тепер сухо зауважував, що з’являтися в столиці, не маючи грошей і впевненості, що знайдеться служба, дуже нерозважливо. Було за що ображатися й Марковичам: Марія Олександрівна не шукала слави й не бажала розкривати своє справжнє ім’я, але Пантелеймон Олександрович не виконав її прохання, не зберіг її таємниці. А Марії на той час потрібний був спокій, бо, як писав її чоловік: «…мій Вовчок хорує, єму треба уживати чистого воздуху, зажити спокою, бачити й оділяти других». У цей час Марія Олександрівна працювала над перекладами власних творів для російських видань.
