давай щоднини три відра грані[12] й три гарапники[13]. Білому – два відра грані й два гарапники. Сивому – одно відро грані і більше нічого.
Чорт дав Іванкові дротяний гарапник і повів до кринички, зарослої зіллям. Вода ледве світилася в ній.
– До цієї кринички не підходь, воду з неї не бери.
– Нащо мені ця вода? – відповідає байдуже Іванко.
Звідти пішли до трьох казанів. Чорт ударив патиком по найбільшому й промовив:
– Під нього клади багато дров, аби весь час булькало у ньому, а під цими двома підтримуй лише маленький вогник. І не смій дивитися, хто в них вариться.
– Не журися, господарю, все буде так, як хочеш.
Чорт лишив його самого. У пеклі була така спека, що у роті висохло. Іванко не привик смажитися й паритися, його так мучила спрага, що не міг витримати. Пішов до кринички, засунув у воду руку, щоб напитися. Коли витягнув, побачив, що рука позолотіла.
«Диви, чудасія!» – подумав і засунув у криничку голову. Голова теж позолотіла. Натягнув капелюха аж на вуха і пішов до казанів.
У найбільшому казані уже ледве булькало. Хлопець підкинув дров і сів спочивати. Але спочинку не мав, бо увесь час свербіла кортячка подивитися, кого варять чорти. Нарешті став на купу дров, заглянув у казан: там кипіли у смолі його пан і пані. Вони впізнали хлопця і жалібно почали просити:
– Погаси, Іванку, той вогонь, бо в нас уже кістки розпадаються.
– Ага, погасити? Ніколи не погашу!
– За що така страшна кара, Йванку?
– За те, що ви мене чортам віддали.
– Скільки ми тут будемо кипіти?
– Доти, поки вас чорний шляк не трафить.
Іванко ще підкинув дров і пішов до коней.
У стайні знайшов гарапника, почав вимахувати ним і ляскати в повітрі. Сивий коник спитав:
– За що нас будеш бити?
– Не знаю. Так велів найстарший чорт.
– Не слухай чорта, Йванку. Не бий нас, бо ми маємо таку саму душу, як і ти. Колись чорт зробить і тебе конем, буде гранню годувати й гарапником частувати. Ліпше тікаймо звідси. Сідай на мене і – гайда…
Хлопець подумав і дав згоду.
– Але спочатку повідв’язуй нас усіх від жолобів, бо ми – чесні люди.
Іванко повідв’язував і випустив зі стайні цілий табун коней. Сів на сивого коника і рвонув так, що пекло загуділо. Табун, спущений з припонів, біг слідом за ними. Тікали, мов шалені, полями, лісами, горбами, ярами.
Найстарший чорт спав після обіду. Його збудили крики, від яких двигтіло пекло.
– Що там сталося? – спитав.
– Повтікали коні, а разом з ними й сліпий хлопець.
Чорт скочив із ліжка, як ошпарений, і кинувся їх наздоганяти. Біг, рвучи землю під собою.
Іванкові почало вже плечі пекти. Не міг стерпіти болю і сказав:
– Конику, мені в плечі пече… Чорт наздоганяє. Що робити?
– Не бійся, Йванку, потерпи ще трохи. Витягни з мого правого вуха два рушники. Як чорт буде близько
Грань – жар.
Гарапник – довгий батіг.
