про яку я мрію 15 років, з якої вигнав мене уряд, таким, що я волітиму чужину, заслання, тюрму, що-небудь, тільки не свій рідний край. І то за те, що даю свої праці в перекладі на російську мову, що виставляю в перекладах п'єси на російській сцені. Мабуть, тільки за це. Бо за це ж мене звуть і зрадником, і руським письменником і ще якось. «Ший чоботи, а не давай нічого свого гнобителям». Така формула, яка пропонувалась мені вже давно. Може, справді, мій національний обов'язок був шити чоботи, не писати нічого ні на якій мові, голодувати і служити писарчуком в якій-небудь канцелярії?..» Письменник явно нервував, розгублено намагався збагнути, яку шкоду наносить своїми діями українській національній справі.
І як не бажалося, щоб його твори читалися на всіх мовах, у всьому світі, Володимир Кирилович майже у розпачі писав: «Дорогий мій краю, мабуть я попрощався з тобою навіки тоді, як мене було вигнано. Мабуть, я дійсно согрішив перед тобою, коли в кращих синах твоїх не вмів викликати нічого, крім ворожнечі. Чи спокутую коли цей гріх, чи хоч знайду, чим саме провинився, чи прийму в душу щиро і нелукаво ту спокуту?». Ці записи Володимир Винниченко зробив рівно за місяць до Лютневої революції. Однак тоді він ще не знав, що сімнадцятий рік, який наступив, відкине найпесимістичніші настрої, дуже багато чого змінить в його житті, що Україна і народ покличуть свого сина до історичної дії.
Після Лютневої революції 1917 р. В. Винниченко повернувся до Києва. На початку квітня цього року виступив на зборах Київської міської організації УСДРП, очолив видання щоденного друкованого органу партії – «Робітнича газета» (30 березня 1917 p.), взяв участь у конференції УСДРП, був обраний до ЦК партії. На Всеукраїнському національному конгресі (6—8 квітня 1917 р.) В. Винниченка обрали заступником голови Української Центральної Ради, а згодом – заступником голови Малої Ради (президії УЦР). Наприкінці травня 1917 р. він очолив українську делегацію на переговорах з Тимчасовим урядом у Петрограді про попередні умови надання Україні автономії.
Настав його час, його зоряна доба. Ось коли можна було безпосередньо впливати на життя України, її народу, спробувати здійснити все вимріяне, все вистраждане, змусити розвиватися суспільні процеси за усвідомлюваними ідеалами.
Водночас, це буде і його першим сходженням на Голгофу.
Очевидно, відразу цього зрозуміти було просто неможливо. Але всі три спроби піднятись на найвищий щабель української політики (будуть ще кінець 1918 – початок 1919 p., буде й 1920 рік) невідворотно обернуться Голгофою для непересічної особистості, велетенського літературного таланту і романтичної натури, що в основу політики намагалась покласти кредо чесності, щирості. І він настільки призвичаїться саме до такого результату своєї політичної кар'єри, що в 1920 р. ще задовго до фіналу саме так визначить в найголовнішому чергове занурення у велику політику.
В. Винниченко був одним із тих з когорти найвищих проводирів українства революційної доби, хто мав власне
