Павла Тичини), про неї складали пісні (пісня Всеволода Рождественського на слова Олекси Новицького), художники малювали її портрети. З роками її ім’я вже огорнуте легендами…
Та після відходу артистки із життя з’являються і частішають критичні оцінки її життєвих вчинків і творчості. Їй ставлять ледь не у провину публічне засудження і відречення від Леся Курбаса, докоряють за апологетику творчості улюбленця Сталіна Олександра Корнійчука – створення нею глянцевих позитивних образів у його соцреалістичній драматургії.
У її грі помічають ледь не професійні недоліки – нерідко фальшивий пафос і завжди надмірну наспівність вимови.
То хто ж вона – Наталія Ужвій в історії українського театру, в гіркому досвіді наших нескінченних переосмислень?
Звернімо увагу на те, що за радянських часів мистецькі постаті рішуче політизувалися. У 30—40-х роках минулого століття гасло «Хто не з нами, той проти нас!» діяло як настанова – «ворогів» знищували. Наталія Ужвій виявилась втягнутою у політичні ігри й опинилась у круговерті тотальних знищень. Знищили видатного українського режисера Леся Курбаса, у театрі якого «Березіль» блискуче розгорталась творчість Наталії Ужвій. Знищили видатного українського драматурга Миколу Куліша, у п’єсах якого невідпорно переконливою була Наталія Ужвій. Знищили видатного українського поета-футуриста Михайля Семенка, чоловіка Наталії Ужвій, від якого в неї лишився син Михась. Знищили видатного українського прозаїка, поета, публіциста Миколу Хвильового, гарячого прихильника її творчості, який чи не першим звернув увагу всеукраїнської громади на появу нового непересічного артистичного таланту. Знищили братів Наталії Ужвій (Назара і Євгена розстріляли енкаведисти, а Михайло був нібито розстріляний «бандерівцями»). Тих, хто, на думку енкаведистів, «проти нас», виявилося забагато: знищили ціле покоління митців, яке сьогодні називають розстріляним українським відродженням.
Наталію Ужвій залишили в живих, хоча коло звужувалось: до неї підбирались, в її київській квартирі кілька разів робили обшук, усе ніби йшло до… Але все-таки залишили в живих, і залишили в спокої. Більше, піднесли до рівня першої української артистки!
Нам належить з’ясувати справжнє обличчя Наталії Ужвій, яку дивом оминув енкаведистський зашморг. Що приховувала вона в душі? Якою була жива людина Наталія Ужвій на вершині слави? У гіркому досвіді власних переосмислень?..
Для цього, облишивши на якийсь час театрознавчі мудрування, нерідко продиктовані кон’юнктурними політичними міркуваннями, звернімося до найсуттєвішого. Театр існує для глядачів, і тільки глядачі, попри наявність чи відсутність у неї почесних звань і нагород, вирішують вартість і цінність тієї чи іншої акторської особистості. От народний артист УРСР Микола Яковченко був усенародним улюбленцем аж ніяк не у зв’язку з почесним званням. Комік за амплуа, він давав можливість людям посміятись у театрі в ті часи, коли в житті було не до сміху. А скільки «народних» лишалися такими лише на афішах…
Усе дуже просто. Є два види глядацького реагування на те, що відбувається на сцені за участі акторів. Перший: оплески, бурхливі оплески, овації, що виникають у залі стихійно у відповідь на саму появу актора на сцені, – спасибі, що вийшов до нас; на якусь його репліку – здорово висловився; на його зникнення зі сцени – приходь іще, ми чекаємо тебе. Другий спосіб реагування: ввічлива тиша у глядацькому залі, що б там не відбувалося на сцені, тиша, яка час од часу переривається кашлем, який ні з того, ні з сього виникає у когось із глядачів, шелестінням театральних програмок, рипінням крісел і т. ін.
Щоправда, є третій спосіб реагування – примусовий: оплески, інспіровані клакою, які механічно підтримуються рештою глядачів. І таке траплялося в театрі і трапляється нині.
Стихійні одностайні оплески – це критерій успіху актора, вони виникають нечасто, талановитих акторів небагато… Так у Театрі імені Івана Франка зустрічали, чому я свідок: і як глядач, який захоплювався з дитинства грою Амвросія Бучми,
Нонни Копержинської, того ж таки Миколи Яковченка, і як режисер-постановник, ставлячи вистави за участі Ольги Кусенко, Поліни Куманченко, Миколи Панасьєва, мого інститутського однокурсника і друга Степана Олексенка. Так зустрічали ми ще донедавна за життя українську театральну легенду Богдана Ступку. Так зустрічаємо сьогодні на сцені Богдана Бенюка, Анатолія Хостікоєва, Олексія Богдановича, Наталію Сумську… Браво!
Апропо. Якось один із згадуваних акторів у розмові зі мною не на жарт обурився:
– Що ви носитесь зі своїм Ступкою?! Книжки пишете про нього! Ступка, Ступка, ніби поряд немає талантів!
– Є, звичайно. І ви – перший у ряді.
– А Ступка?
– А Ступка – поза рядом…
Ступка випромінював у зал таку енергію, яка вимагала
у відповідь оплесків вдячності, його гра діяла – не підберу іншого
