третє велике з’єднання – ескадра під командуванням віце-адмірала Ріккардо Палладіні – базувалось в Неаполі. Воно налічувало чотири легкі крейсери, чотири есмінці, 14 міноносців і 11 підводних човнів.
Усі три з’єднання базувались в південній частині Італії, в добре захищених базах, і могли легко маневрувати між східною і західною частинами Середземного моря. У Спеції знаходився четвертий загін, очолюваний контр-адміралом Аімоне ді Савойя-Аоста (один лінкор, чотири есмінці, 13 міноносців і 18 підводних човнів). Ці сили, спільно з вісьмома міноносцями і 18 субмаринами, які базувались в Кальярі (о. Сардинія) мали оперувати на французьких і британських комунікаціях та охороняти власне узбережжя. Зовсім невеликі сили призначались для дій в Адріатиці – шість міноносців і чотири підводні човни, основною базою яких була Венеція.
Кілька загонів кораблів було розміщено в італійських колоніях. На острові Лерос знаходились чотири есмінці та вісім субмарин. Спільно із силами, дислокованими в Тобруку (вісім есмінців, дев’ять підводних човнів) вони мали максимально утруднити британцям використання бази в Александрії. Нарешті, в Червоному морі знаходились сім есмінців, два міноносці, чотири канонірські човни та вісім підводних човнів. Ці сили створювали серйозну потенційну загрозу для суден, що рухались через Суецький канал.
Командний склад італійських ескадр був добре підготовленим, адмірали досконало знали можливості своїх кораблів та їхніх екіпажів. Формально вони користувались повною самостійністю в питаннях керівництва своїми з’єднаннями, але насправді кожна більш-менш значна операція, кожен вихід великих кораблів у море мусили узгоджуватись з вищим командуванням. Це суттєво обмежувало ініціативу італійських адміралів, які менше боялись ворога, аніж негативної оцінки своїх дій з боку командування. Противники італійців, насамперед британці, значно більше довіряли своїм адміралам. Тому британські командувачі охочіше вступали в бій, не боялись ризикувати і, як наслідок, неодноразово завдавали поразки італійському флотові.
Вже на початку бойових дій далеко не кожен італійський офіцер був переконаний в можливості Італії перемогти у війні. Скажімо, адмірал Д. Каваньярі у своїх доповідях військово-політичному керівництву країни завжди наголошував, що Італія має невигідне географічне розташування, яке робить її вразливою від атак ворожих флотів як зі сходу, так і з заходу. Він вважав, що навіть спроба утримати під контролем хоча б центральну частину Середземного моря обов’язково призведе до зіткнення з головними силами Великобританії та Франції. Це означатиме неминучі значні втрати для італійського флоту. Однак думка Каваньярі не була взята до уваги.
Союзники формально поділили зони відповідальності у Середземному морі. Східна частина перебувала під контролем адмірала Е. Каннінгема, якому підпорядковувались не лише британські, але й французькі кораблі, що перебували у цій акваторії. У західній частині функції
