настрої. До Вільнюсу[4] ще є час. А далі вже почнеться», – сказав йому шеф, коли відправляв свого агента у вельми повчальні мандри.
Він укотре переконувався, що то досить дивна держава, країна суцільних протиріч і непорозумінь, масштабної корупції й одночасного бажання звільнитися від її бридких кайданів.
Усі там ненавиділи владу, й водночас усім кортіло тієї клятої влади. У тому була вся сутність українців. Гнітюча і непереможна, бо стосувалась практично кожного.
– Ось начебто живе з тобою поруч людина. Людина та й людина. І чесна, і привітлива, і думає як усі, і говорить правильні слова, і поважає права інших, і проти тоталітаризму, і за демократію, і усміхається тобі, і ніколи не скаже зайвого слова. Нормальна, правильна така людина. Але волею долі чи то якогось кума, котрий зміг упіймати кар’єрну жар-птицю, людина отримує певну посаду, і з нею одразу відбуваються дивні метаморфози. Вона покрикує на підлеглих, зверхньо ставиться до родичів, а вчорашні друзі йдуть у забуття, адже їхнє місце займають інші, такі ж самі, наділені владою і доступом до державної годівниці. Та найголовніше – людина начебто і проти корупції, бо ж не можна увесь час красти, але дивним чином у його дружини, котра до цього ніде не працювала, з’являється бізнес, нова машина, вони починають будувати хороми у стилі нормандського замку. Проте, як я вже казав, людина, наділена владою, залишається принциповим антикорупціонером, – казав йому один львівський поет, з яким Лейл пив каву, розмовляючи про життя.
Поет говорив з посмішкою, сповненою суму та усвідомлення трагічної і брехливої ментальності свого народу.
– Яка Європа? Про що ви говорите! Бути бідним родичем при багатих дядьках? Та й хто нас туди візьме? Наша доля бути разом з Росією. Ми ж братні народи. Віками так було і так буде надалі, – говорив йому шахтар з Донецьку, коли вони разом пили неякісну теплу горілку в одному з ганделиків при дорозі. Заїдали вони соняшниковим насінням.
Лейл розумів, що ніколи герою з заходу України не стати героєм її східної частини. Не змусити донецьких пролетарів любити Степану Бандеру та Романа Шухевича так само, як галичанам неможливо нав’язати повагу до піонерії та комунізму.
«Потренуй свою голову. Вона тобі буде потрібна в найближчі місяці. Чекатиму від тебе, Томасе, аналітику. Об’єктивну й неупереджену. Таку, на основі якої ми зможемо приймати рішення», – писав Майкл С’юті у секретному чаті, паралельно готуючи сніданок своїм онукам.
«Яку в біса аналітику без доступу до розвідувальних даних ти від мене хочеш?!» – лаявся про себе Лейл, читаючи повідомлення шефа.
З Донецьку він їхав до Маріуполя, після на його шляху було Запоріжжя, за тим – Херсон та Миколаїв, декілька днів він блукав пустими пляжами Одеси, а далі прямував до Криму, який увійшов в його життя зі сторінок безсмертних книг.
Уперше про Крим Лейл дізнався у 16 років, коли до його рук потрапили «Севастопольські оповідання» Льва Толстого. Дивна загалом вийшла історія. Суто американський хлопець, що зростав на вулицях
