до дат і цифр.
– Такий вже я є, – каже Френк, і співрозмовник чує якийсь хрип у грудях Лейла.
– Як здоров’я? – питається він.
– Ще дихаю, – у відповідь тихо мовить Френк.
І знову мовчання. Занадто сильні і вперті ті двоє, що сидять на одній лавці і споглядають квітневе небо їхнього Нью-Йорку.
– Майкле! – каже Френк, і слова застрягають у нього в горлі.
– Так, Френку, – Майкл обертається до нього.
– Ти знаєш мене усе життя. Ми… те, що було… але… не знаю… в тому є і моя провина…
– І моя теж, – Майкл кладе руку йому на плече і легенько стискає.
Вони мовчать, усі слова зайві.
– Ми неодмінно потрапимо до пекла, Майкле, – каже Френк.
– Не ми перші, не ми останні. Та й ти ж знаєш, що я не вірю ані в пекло, ні в рай. Ні в Бога, ні в чорта.
– Знаю, друже. Твоя віра – ЦРУ. У цих трьох страшних та холодних буквах викарбовано усю твою долю, весь твій шлях.
– А твій?
– Я відійшов від справ. І це трапилось п’ять років сім місяців і тринадцять днів тому. У день нашої останньої з тобою зустрічі.
У пам’яті Френка і Майкла виникає одна й та сама картина.
Вони сидять у засідці. Їх десятеро. Двоє американців та вісім моджахедів. Молоді хлопці, яким щойно усміхнулося життя. Радянська колона має йти за півгодини. Інформація точна і перевірена. Френк намагається не дивитись на Майкла. Він ще не знає, що повернутися мають тільки двоє – він та Майкл. Це його не бентежить. Як і сама війна. Як і таліби, яких вони з Майклом створювали, навчали, приборкували та вели у бій.
То не перша спільна війна для них. Були й інші. Але цього разу Френк Лейл прийняв рішення, що для нього вона стане останньою. Він навіки покінчить зі своїми війнами. Так само він зробить і з ЦРУ. Раз і назавжди. Урешті-решт він має право жити життям чесної людини. Так хотів його батько. Так колись хотів і він сам.
– Ти знаєш, Френку, іноді я заздрю тобі. Але… чи став ти щасливим за той час, який минув із дня нашої останньої зустрічі?
Френк Лейл ігнорує питання Майкла.
– Не мовчи! Не в тому ми з тобою вже віці, аби уникати незручних для нас питань. Сміливість – вона не у нашій спроможності вбивати інших. Вона у нашій силі визнавати правду і свої помилки.
Френк кладе газету на лавку, і вітер одразу підхоплює її. Френк проводжає сторінки своїм поглядом, а потім каже:
– Напевно, я народжений не для щастя. Моїм народженням було визначено і мій обов’язок. Права та бажання не мали жодного значення. Армія, потім Управління, відставка, тиха сімейна гавань, діти, їхні успіхи, бейсбольні матчі, пиво з сусідом у неділю, відпустка один чи два рази на рік… Якщо це і є щастя, значить, я щасливий.
– Я тобі не вірю, Френку. Спокій не може бути твоїм щастям.
– Може, Майкле.
– Не обманюй хоча б себе, – каже Майкл і закурює.
– Ти
