style="font-size:15px;"> 2013 рік
Він ходив містом і слухав людей. Він не розмовляв з ними, не сперечався, не філософствував на теми національної ідентичності та повалення олігархічного режиму, не намагався переконати українців у тому, що вони помиляються. Ні. Томас Лейл просто слухав, що кажуть на вулицях Києва.
У вересні 2013 року люди казали різне.
– Пам’ятаєш Павла? Ну того, що з Одеси. Супермаркети і туризм. Так ось. На нього наїхали і почали віджимати бізнес. Він домовився про зустріч із Самим, дав 300 штук за організацію зустрічі, зустрівся, вийшов, а поки їхав назад, все вже віджали і забрали. Ось так! «Донбас порожняк нє гоніт», – казав пузатий дядько в модному пивному ресторані, звертаючись до доволі вродливої і юної панянки, якій так кортіло шампанського та устриць, але дядько любив пиво і тому його коханка теж була змушена пити пиво.
– Це не люди, а бандити. Я – киянин у п’ятому поколінні, не впізнаю свого міста. На що вони його перетворили?! Жах. Суцільний жах. Приїхали зі своїх донецьків та луганськів. Сиділи б там, і ми б тут горя не знали. Інтелект і культура нині не в моді. На зміну їм крокує міщанська вульгарщина кримінально-пролетарського Донбасу. Згадаєте мої слова! Впаде країна з такими керманичами. Вони її просто проп’ють або в карти програють. Це так по-донецьки, – звертався сивий чоловік до літньої жінки на лавці у парку Шевченка.
– Нормальна влада. Звичайно, не все так просто. Але президент не злий. Буде справа, – і таке теж чув Лейл.
– То ми йдемо в Європу чи все ж таки у Митний союз? Задовбали вже з цими інтеграціями! – казали люди, і в цьому була уся суть майбутніх подій.
Але чув Томас і інше. І люту ненависть, і людську заздрість, і застереження, і про Росію, і про Америку, і про Китай, і про Європу, і про корупцію, і про бентежний дух України, який може чахнути віками, терпіти та споглядати, але настає момент і він рветься з грудей на волю.
Що би не говорили люди, правда завжди блукала десь поміж їхніх слів, наче цуралися вони її, не хотіли жити з нею поруч, гнали зі свого двору, мов приблудного собаку, що вештається від хати до хати, бо своєї у нього нема.
Правда була чужим та неприємним собакою, як у великого Булгакова, але не було в тій країні свого професора Преображенського, щоби забрати ту правду зі злих вулиць величного міста.
– А може, це і добре, що його нема, – казав собі Томас Лейл.
Він не мав ще чіткого завдання, не знав, якою буде його місія, але був переконаний в одному: якщо шеф направив його до України, значить вже дуже скоро щось має трапитися. А що може трапитися у державі, яку Росія вважає своєю невід’ємною частиною, а сама та держава оголосила курс на інтеграцію до Європи?
– Чи так вже уся держава? – питав себе Томас Лейл, і недобра посмішка з’являлася на його обличчі.
Хто-хто, а він точно знав, що у цьому житті рішення приймає меншість. Народ не вирішує абсолютно нічого, а все прописується не на площах та в будівлях парламентів, не на барикадах і ешафотах, а значно далі, в будинках із товстими стінами
