думаю.
– Повір мені.
– Я нікому не вірю, Майкле. Особливо тобі.
Посмішка зникає з обличчя С’юті.
– Ти не можеш мені пробачити Афганістану?
Френк робить маленький ковток віскі, ставить склянку на стіл, кладе руки перед собою, спирається на них і підводиться.
– Як можна пробачити брехню та зраду тих, кого ми самі готували до війни, а потім штовхнули під кулі росіян?
В очах Френка мерехтить злість. Майкл помічає її. На слова Лейла він реагує суцільним спокоєм.
– Війна – це завжди несправедливість. Нам потрібна була перемога.
– Ти знав, що вони загинуть – ті вісім нещасних моджахедів, і не сказав мені ані слова.
– Тому що я розумів, що в юності ти перечитав Кіплінґа з Ремарком. Ти ідеаліст та романтик, Френку. А обов’язок американського солдата заперечує ідеалізм і романтику. Якщо ми хочемо бути першими, маємо стати жорсткими. Навіть не жорсткими, а жорстокими. Не варто плакати над кожною смертю. Науковці провели дослідження і виявили, що кожні 102 секунди одна людина гине внаслідок війни. А кожні 26 секунд хтось гине в автокатастрофі. Більше того, кожні три секунди людина вмирає від голоду. І чим ми можемо їм допомогти? Як урятувати цей божевільний світ від смерті? Можливо, в тебе є рецепт?
– Не треба про усіх! Я про отих вісьмох, яких ти використав як гарматне м’ясо.
– Переді мною стояло завдання, і я його виконав. Нагадаю тобі, що ми були на завданні. Працювали на рідну країну. Захищали її національні інтереси.
– Де? В Афганістані?! Те саме ми з тобою робили і у В’єтнамі, Панамі та на Філіппінах. А скільки порядних і сміливих людей через нас з тобою були розстріляні й отримали терміни ув’язнення в Росії, Польщі, Угорщині, Чехословаччині? Чи ти все це забув? Бо я пам’ятаю. І знаєш, що?
– Що, Френку?
– Вони сняться мені. Приходять майже щоночі і стоять наді мною. Дивляться в очі, знаєш, з таким несамовитим осудом, що я починаю кричати, аж поки дружина не розбудить мене.
– Сходи до лікаря.
– Уже був, – каже Френк і одним ковтком допиває півсклянки віскі.
– Я не впізнаю тебе, Френку. Ти ж був іншим. Зовсім іншим. Ти ніколи не задумувався над долею агентів. Така вже в них роль. І більшість з них знають про це, коли погоджуються працювати з нами.
– Я задумувався. Завжди думав про них. Я просто не говорив про це з тобою. І знаєш, чому я пішов з Управління?
С’юті дивиться на Френка.
– Здогадуюся.
– Чому ж?
– Ти був хибної думки про нашу роботу. Тобі варто було йти у пастори. Чи обрати професію вчителя. Розвідка і диверсія не знають жалю, Френку. Ми народилися і живемо у великій державі. І наш обов’язок робити усе, аби Америка такою залишалася й надалі.
– Чи такого хотіли наші батьки-засновники?
– Не ідеалізуй їх. Згадай, що вони робили з англійцями та лоялістами під час війни за незалежність.
