щоб вона все ж таки ще раз затанцювала чардаш. Широка смужка тіні чи світла пролягала через усе її обличчя від нижнього краю чола до середини підборіддя. Цієї миті прийшов якийсь чоловік з огидними манерами несвідомого інтригана й сказав їй, що потяг зараз рушить. З того, як вона вислухала це повідомлення, я з жахом збагнув, що вона вже не танцюватиме. «Я лиха, погана жінка, чи не так?» – промовила вона. «О ні, – відказав я, – зовсім ні». – А тоді відвернувся й пішов куди очі бачили. А перед тим спитав її про цілий букет квіток, що стриміли в неї за поясом. «Вони від усіх володарів Європи», – відповіла вона. Я замислився, який сенс у тому, що ці живі квітки за поясом подарували танцівниці Едуардовій усі володарі Європи.
Танцівниця Едуардова, закохана в музику, скрізь, навіть у трамваї, їздить у супроводі двох скрипалів і часто просить їх заграти. Адже це не заборонено, то чом би не пограти в трамваї, коли грають непогано, пасажирам приємно, і нічого не треба платити, тобто коли потім навіть не збирають гроші. Щоправда, спочатку це трохи збиває з пантелику, і якийсь час люди гадають, що це якось недоречно. Але коли повна швидкість, добрий вітерець та ще тиха вуличка – музика звучить чарівно.
Просто неба танцівниця Едуардова не така гарненька, як на сцені. Бліда цера, оті вилиці, які так напинають шкіру, що на всьому обличчі ледве помітиш якийсь порух; великий ніс, який немовби виступає з заглиблення і з яким жарти погані – тут не спробуєш, чи твердий у нього кінчик, і не схопишся легенько за перенісся, не поведеш туди-сюди, проказуючи: «А тепер ходімо зі мною». Широка постать з високою талією і в аж надто рясних спідницях, – кому припаде таке до вподоби, – вона схожа на одну з моїх тіток, на літню жінку; багато літніх тіток у багатьох людей схожі одна на одну. Але просто неба ці вади в Едуардової, однак, не відшкодовує, власне, ніщо, крім досить-таки гарненьких ніг; у ній справді нема нічого такого, що давало б привід для захоплення, подиву чи бодай просто поваги. Тим-то я дуже часто спостерігав, як звичайно навіть дуже чемні, вельми коректні чоловіки не могли приховати, хоча, певна річ, аж-аж-аж як намагалися це робити, байдужного ставлення до Едуардової, такої відомої танцівниці, якою вона все ж таки була.
Моє вухо, коли його помацати, свіже, шорстке, прохолодне, соковите, як листок.
Я пишу це, без сумніву, з відчаю через моє тіло й майбутнє цього тіла.
Коли відчай дається взнаки так виразно, коли він такий невіддільний від свого об’єкта і його щось тримає так, як ото солдат, що прикриває відступ і його зрештою розриває на шматки, тоді це відчай не справжній. Справжній відчай досягає своєї мети відразу й завжди випереджає її, (після цієї коми виявляється, що слушне тільки перше речення).
Ти у відчаї?
Справді? У відчаї?
Тікаєш? Думаєш сховатися?
Письменники мелють чортибатьказна-що.
Білошвейки під потоками зливи.
Нарешті через п’ять місяців свого життя, протягом яких я не спромігся написати нічого такого, що дало б мені задоволення, і які жодна в світі сила не поверне, хоч зробити це зобов’язані всі, мені спало на думку знов якось поговорити з собою. Коли я справді ставив собі запитання, то все ще знаходив відповідь, тут усе ще можна було щось вибити з мене, з цієї копиці, в яку я обернувся за ці п’ять місяців і якій, здається, судилося згоріти, коли влітку її підпалять, та так швидко, що глядач не встигне й оком кліпнути. Коли б таке лишень сталося зі мною! І хай воно станеться хоч би й десять разів, я навіть не пошкодую за цим нещасливим часом. Мій стан не назвеш нещастям, але це й не щастя, не байдужість, не слабість, не стомленість, не інтерес до чогось. То що ж це таке? Те, що я не знаходжу відповіді, пов’язано, мабуть, з моєю нездатністю писати. І я, здається, відчуваю її, не знаючи причини. Бо всі речі, які спадають мені на думку, ростуть не з коріння, а десь зі своєї середини. Спробуй потримати, спробуй тримати траву й триматися на ній самому, коли вона починає рости аж із середини стебла. Дехто це, певно, вміє роботи, як, скажімо, японські акробати, котрі вилазять на драбину, яка стоїть не на землі, а на задертих догори ступнях того, хто лежить на спині, і не спирається на стіну, а стримить просто вгору. Я так не вмію, позаяк мою драбину не підпирають навіть оті ступні. Це, звісно, ще не все, і таке завдання ще не примусить мене заговорити. Але щодня на мене мас бути націлений бодай один рядок, як ото тепер на комети націляють далекоглядну трубу. І коли потім я раптом опинюся перед тим реченням, захоплений тим реченням, як це сталося зі мною, наприклад, на минуле Різдво, коли дійшло до того, що я вже ледве владав собою, і коли я, здавалося, справді був уже на останньому щаблі своєї драбини, яка, однак, спокійнісінько стояла собі на землі, сперта на стіну. Але яка то земля, яка стіна! І все ж драбина не впала, так я притискав її ногами до землі, так я тримав її ногами під стіною.
Сьогодні, наприклад, я тричі зважився на зухвальство – щодо кондуктора, щодо одного з моїх начальників, ага, то це трапилося тільки двічі, але мої вчинки печуть мені, мов біль у шлунку. Вони були
