жіноче начало в ній переважало. Вона й сама це визнавала:
Я відчувала стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя…
І хотілося б, щоб у вашій уяві так само, як це було колись насправді, виникла чарівна дівчина – завжди ефектно вбрана й незмінно приязна, струнка, з приємним альтовим голосом, виразними устами, закотистим сміхом і живими зеленуватими (А хтось згадує – карими. Може, вони міняли cвій колір?) очима, які уміли метати блискавки. Вражало її мовлення: говорила так, наче ледве встигала набрати віддиху. І за два тижні, згадує її подруга, вона теж почала говорити так, як Олена, – вибухово. І це не просто побутовий штрих – харизма! Саме такою її згадує молодша дружка на її весіллі, в майбутньому українська письменниця Галина Лащенко…
А ось молода українська студентка – очима однокурсника майбутнього чоловіка Олени поета Євгена Науменка: «Була це широкого ума, симпатична та весела жінка, яка знаходила спільну мову з кожною людиною. Була душею товариства, мала талант чудово оповідати і часто опановувала цілим товариством… Досить часто у цьому товаристві гралися товариські ігри, фанти, писалися гумористичні вірші та інше… На наших сходинках досить часто читали свої вірші як Олена Теліга, так і я…»
Олена була однією з найчарівніших жінок українського еміграційного середовища 20-х – початку 40-х років минулого століття. Вона володіла ледь не гіпнотичним даром зачаровування, заворожування тих, з ким їй доводилось спілкуватись. Молоді люди втрачали голови через неї. Приїздили з інших міст, щоб побачити її, зустрітися. Нею марили, їй присвячували поезії. Уже у 1936 році їй надійшло послання від поета Сергія Кушніренка, давнього прихильника Олени, який довгі роки перебував у враженнях від своєї зустрічі з Оленою:
Чи люблю? Але ж ні.
Чи любив? Та ніколи.
Чому ж так наївно
сплетаються дні?
Чому моє серце
таке загадкове?
А ось і, так би мовити, «офіційне» визнання жіночої невідпорності Олени. У краківському часописі «Ілюстровані вісті» Олену, як популярну на той момент особу, зобразив популярний український художник, гуморист, письменник Едвард Козак, підписавши добрим шаржем «А за мною, молодою, ходять хлопці чередою». Змалював її у вигадливому капелюшку (а вона мала смак вибирати їх) і з задертим догори носом. На малюнку вона дійсно вела за собою череду хлопців, а позаду плентався пес. Олена поставилася до цього з гумором, тільки трохи обурило те, що їй намалювали кривого капелюшка, бо вона носила капелюшок прямо, і – як це художник посмів випустити пса?! На що художник «виправдовувався» тим, що пса він не випускав – сам прибіг. Посміялись… Сміх сміхом, але Олена, ворог буденності, справді з’являлась на людях у вишуканих зелених капелюшках і цим звертала на себе увагу. Усіх вражало, що вона навіть до церкви ходила у капелюшку…
Друзі згадують її живі очі, що «вміли подавати блискавиці»,
