клах йому потекла жовта слина.
– От я й кажу, глянь на Шукума… Його ще надовго стане. Б’юсь об заклад, що він цього ж таки тижня з’їсть Кармен.
– А я іншої думки, – мовив Мелмют Кід, обертаючи мерзлий хліб навпроти огню, щоб розтанув. – Можу закластися, що ми самі з’їмо Шукума, доки доїдемо. А ти що скажеш, Рут?
Індіянка вкинула крижинку до кави, щоб осіла гуща, глянула на Мелмюта Кіда, потім на свого чоловіка, тоді на собак, але нічого не відповіла. Що тут казати, все й так зрозуміло. Іншої ради немає. Перед ними – двісті миль невтертої дороги, мізерних харчів для них самих лишилося тільки на шість днів, а для собак уже нема нічого.
Двоє чоловіків і жінка посідали коло ватри й узялися до свого злиденного підживку.
Собаки лежали запряжені, – бо спиняючись опівдні, їх не розпрягали, – і заздрісно стежили за кожним шматком.
– Сьогодні полуднуємо востаннє, – сказав Мелмют Кід. – І треба добре мати для цих собак, бо вони дедалі все лютішають. При нагоді так і кинуться на когось із нас.
– А я колись був головою братства методистів і вчителював у недільній школі. – Сказавши таке ні сіло ні впало, Мейсон мрійно задивився на свої мокасини, що з них ішла пара, але Рут вивела його з задуми, наливши йому кухлик кави.
– Хвалити бога, чаю маємо досить! Я бачив, як він росте в Тенесі. Чого б я оце тепер не дав за гарячого кукурудзяного коржа! Не журися, Рут, уже тобі недовго голодувати й ходити в мокасинах.
На цю мову жінка повеселішала. В погляді її світилася велика любов до свого білого пана, до першої білої людини, яку вона бачила у своєму житті, до першого чоловіка, що поводився з жінкою краще, ніж просто з твариною чи в’ючною худобиною.
– Авжеж, Рут, – провадив далі її чоловік чудною мішаною мовою, бо тільки так могли вони порозумітися. – Почекай-но, ось ми доберемося до Далекої Країни, сядемо в човен білих людей і попливемо до Солоної Води. Так, погана вода, бурхлива вода, цілі гори води танцюють весь час угору й униз. І так її багато, так далеко їхати… Пливеш десять снів, двадцять снів, сорок снів (він полічив доби на пальцях), і все – вода, погана вода. А тоді приїдеш до великого селища, повного люду, наче комарів улітку. А вігвами – ох і височенні десять, двадцять сосен. Страх які!
Він безпорадно замовк, зиркнув благально на Мелмюта Кіда, а тоді заходився показувати руками, як то буде високо, коли скласти двадцять сосен кінцями одну до одної. Мелмют Кід глузливо всміхнувся, але Рут аж очі витріщила з дива та втіхи: вона була майже певна, що чоловік жартує, і така поблажливість тішила її бідне жіноче серце.
– А потім сідаєш у… у коробку, і – гурр! – поїхали вгору. – Він підкинув порожнього кухлика в повітря, щоб показати, як то буде, і, спритно піймавши його, гукнув: – Гоп! З’їхали додолу. Ну, й чарівники ж там! Ти їдеш, приміром, до Форту Юкону, а я їду до Арктік-Сіті двадцять п’ять снів; довга товстенна мотузка, я беруся за один кінець і кажу: «Гелло, Рут! Як ся маєш?» А ти кажеш: «Чи це ти, мій любий?» А я кажу: «Так». А ти кажеш: «Я не можу спекти доброго хліба, немає соди». Тоді я кажу: «Пошукай лишень у коморі під борошном. До побачення». Ти заглядаєш під борошно й знаходиш повно соди. І весь той час ти – у Форті Юконі, а я – в Арктік-Сіті. Ох, що то за чарівники!
Слухаючи ту казку, Рут усміхалася так щиро, що обидва чоловіки зареготалися. Собаки почали гризтися й припинили Мейсонову оповідь про дива Далекої Країни. А поки чоловіки їх розбороняли, Рут устигла позав’язувати санки, й можна було рушати в дорогу.
– Ану, Лиско! Гайда!
Мейсон хвацько ляснув батогом і, коли собаки стиха заскавчали в запрягу, зрушив із місця стерновою жердиною примерзлі санки. Рут побігла за другими санками, а Мелмют Кід, допомігши їй зрушити, поїхав останній. Мелмют Кід був дужий, навіть суворий чоловік, він міг би вола звалити одним замахом, але йому шкода було бити сердешних собак; він потурав їм, як рідко хто з погоничів, і мало не плакав над їхньою бідою.
– Ну, рушайте вже, бідолахи здорожені! – пробурмотів він по кількох марних спробах зрушити санки.
Але нарешті терплячістю він таки досяг свого: скімлячи з болю, собаки кинулись наганяти товаришів.
Ніхто більше не розмовляв: важка дорога не дозволяє таких розкошів. А мандрувати Північчю – надсадна, убивча праця. Щаслива та людина, що ціною мовчанки витримує бодай день подорожі і то втертою дорогою.
Бо з усякої праці, що висотує жили, найтяжча – торувати дорогу. За кожним кроком нога у великій плетеній лижві грузне в сніг аж по коліно. Тоді треба витягати ногу вгору, просто вгору, бо як збочиш бодай трішечки, може статися лихо. Лижву треба геть-чисто витягти зі снігу, а тоді вже переставляти далі. Другу ногу теж доводиться витягати просто вгору принаймні на пів ярда. Хто мандрує вперше, коли навіть йому пощастить не зачепитися лижвою за лижву – а це дуже небезпечно – і не простягтися лігма на снігу, той уже ярдів
