і вдивляємось у блискучу воду. Мені та картина нагадала час, коли я жив із ловцями перлів і бачив коралові береги, що виростають, неначе сади, під водою. То була донна крига, вона чіплялася й наростала китицями на кожній скелі, як ті білі корали.
А потім було ще цікавіше. Скоро ми минули пороги, вода стала як молоко й укрилася зверху маленькими кружальцями, так, ніби риба перій підіймається вгору навесні або як іде дощ. То зринала донна крига. Праворуч, ліворуч, куди не кинеш оком – усюди вода була вкрита тією кригою. Човен плив, наче в густій каші, вона обліпила весла, як клей. Скільки переїздив я пороги перед тим і після того, але ніколи не бачив ані подоби. Раз за життя трапилось мені таке видовисько.
– Кажи, кажи… – сухо кинув Бетлз. – Думаєш, я повірю твоїм теревеням? Мабуть, щось не гаразд у тебе і з очима, і з язиком. А може, повітря так вплинуло тоді на вас?
– Але ж я бачив ту кригу на власні очі, і коли б тут був Ситка Чарлі, то й він би посвідчив, що це правда.
– Проте факти є факти, їх не обминеш. Це не природно, щоб вода замерзала з глибини.
– Але ж я на власні очі…
– Не гарячкуй так, – уговкував його Бетлз.
Однак Лон Мак-Фейн, запальний, як і всі кельти, вже кипів гнівом.
– То ти не віриш?
– Коли ти вперся, як віслюк, то скажу тобі, що таки не вірю. Я вірю насамперед природі й фактам.
– Виходить, я брехун? – погрозливо мовив Лон. – Може, спитаєш у своєї жінки-сивашки й переконаєшся, що я кажу правду.
Бетлз несподівано спалахнув люттю. Ірландець мимоволі образив його, бо Бетлзова дружина була напівбіла, дочка російського торгівця хутром, і він повінчався з нею в православній місії в Нулато, за тисячу миль звідси в пониззі Юкону, тому вона належала до вищої касти, ніж звичайні тубільні жінки-сивашки. Це вже були тонкощі, і їх могли збагнути лише північні шукачі пригод.
– Авжеж, брехун, – відповів він злісно.
Тої ж миті Лон Мак-Фейн кинув його об землю. Чоловіки, що сиділи коло грубки, посхоплювалися й розборонили їх.
Бетлз підвівся, втираючи кров з уст.
– Я ніколи не лишаюся боржником. Не думай собі, що й цього разу я не розквитаюсь.
– Мене ще зроду ніхто не називав брехуном, – була чемна відповідь. – І хай мене дідько вхопить, коли я не допоможу тобі розквитатися зі мною будь-яким способом.
– У тебе й досі той тридцять вісім на п’ятдесят п’ять?
Лон потакнув.
– Ти б добув собі кращий калібр. А то мій револьвер попробиває в тобі такі дірки, як горіхи.
– Не бійся. Мої кулі хоч і мають м’які носики, зате б’ють влучно і вилітають з другого боку сплющені в кружечок. А коли я матиму приємність бути до твоїх послуг? Біля ополонки гарне місце.
– Не погане. Будь там рівно за годину, тобі не доведеться довго чекати на мене.
Обидва надягли рукавиці й вийшли з поста, дарма що товариші вмовляли їх помиритися.
