і я не хочу, щоб він запався. Та й ноги мені мерзнуть.
Інші чоловіки, хто як, теж виявляли свою нетерплячку.
– Але ж нащо цей мотуз, Кіде? Він зовсім новий, хіба ж твій хліб такий важкий, щоб витягати його мотузом?
Бетлз цю хвилину озирнувся. Панотець Рубо, що саме розкумекав, до чого йдеться, затулив рота рукавицею, ховаючи посмішку.
– Ні, Лоне, це мотуз на людину. – Мелмют Кід, як треба, умів справити враження.
– На яку людину? – Бетлз теж зацікавився мотузом.
– На другу людину.
– Яку ще другу?
– Слухай, Лоне, і ти теж, Бетлзе! Ми обміркували вашу дрібну сварку й ось що врадили. Спиняти вас ми не маємо права…
– Ще б пак!
– І не збираємося. Зате можемо зробити інше… і зробимо. Зробимо так, щоб цей поєдинок не повторився в історії Сорокової Милі, щоб він став за приклад для всіх чечако, що простують сюди Юконом. Хто зостанеться живий, того повісимо на найближчому дереві. А тепер гайда!
Лон недовірливо усміхнувся, а потім обличчя йому проясніло.
– Міряй, Девіде, п’ятдесят кроків, тоді обернемось і стрілятимемо, доки один із нас упаде мертвий. Сумління не дозволить їм таке зробити. Той янкі нас тільки лякає.
Він рушив, задоволено всміхаючись, але Мелмют Кід спинив його:
– Лоне! Давно ти мене знаєш?
– Та вже давненько.
– А ти, Бетлзе?
– П’ять років буде в червневу повідь.
– Ну, а чи пригадуєте ви такий випадок, щоб я не дотримав слова? Чи, може, від інших чули про таке?
Обидва похитали головами, намагаючись зрозуміти, до чого воно йдеться.
– Значить, на моє слово можна покластися?
– Як на боргове зобов’язання, – мовив Бетлз.
– Воно таке ж певне, як надія на спасіння душі, – швидко додав Лон Мак-Фейн.
– Ну, то слухайте! Я, Мелмют Кід, даю своє слово, – а ви знаєте, чого воно варте, – коли скінчиться поєдинок, то не мине й десяти хвилин, як той, хто живий лишиться, повисне на мотузі. – Він відступився назад, як колись, може, відступився Пілат, умивши руки.
Люди з Сорокової Милі стояли мовчки. Небо спустилося ще нижче, сиплячи на землю кристалічну хмару сніжинок – маленькі геометричні фігурки, прекрасні й ефемерні, як подих, що їм, однак, судилося існувати аж до повороту сонця з південної мандрівки. І Бетлзові, і Лонові не раз доводилося ризикувати, ризикувати з прокльонами або з жартом на устах, але з непохитною вірою в Щасливий Випадок. Проте в цій грі такого Випадку не могло бути. Вони вдивлялися в Кідове обличчя, але це було все одно, що вдивлятися в обличчя сфінксове. Минали напружені хвилини, і їм дедалі дужче хотілося заговорити. Нарешті собаче виття порушило тишу; воно долинало звідти, з Сорокової Милі. Сумне виття гучнішало, воно аж серце роздирало, а тоді довгим скиглінням завмерло в далечині.
– А
