хто згоден їхати собаками, як тільки замерзне річка, нехай скажуть – згода.
– Згода! – пролунало вісім голосів. Ті голоси потім не раз проклинали свою долю, долаючи сотні миль тяжкої дороги.
– Хто не згоден?
– Я! – вперше ледарі з’єдналися без жодних компромісів задля особистої вигоди.
– То як же ми зробимо? – спитав Везербі зухвало.
– Більшість, хай вирішує більшість! – загукала решта гурту.
– Я знаю, що наша подорож може не вдатися, коли ви не поїдете, – сказав солодко Слоупер, – але гадаю, як ми добре постараємося, то якось уже дамо собі раду без вас. Що ви на це скажете, хлопці?
Зібрані гучно привітали таку ухвалу.
– Але стривайте, – несміливо почав Касферт, – що ж мені робити?
– Може, поїдеш із нами?
– Ні…
– Ну, то чорт із тобою, роби, що хочеш, яке нам діло!
– Порадься зі своїм слинявим приятелем, – запропонував валькуватий дакотянин, показуючи на Везербі. – Я певен, що коли треба буде куховарити або збирати паливо, він дасть тобі добру пораду.
– Отже, на цьому й станемо! – закінчив Слоупер. – Ми рушаємо завтра і спинимось табором за п’ять миль, щоб перевірити, чи все до ладу, та згадати, чи не забули ми тут чого.
Санки рипіли підкованими крицею полозами, собаки надривалися в упряжі, що в ній їм судилося й згинути. Жак Батіст спинився поруч Слоупера глянути востаннє на ха- тину. З юконського димаря ледь курилося. Обидва ледарі стояли на порозі й дивилися, як рушив гурт.
Слоупер поклав руку метисові на плече.
– Ти чув коли-небудь про кількенійських котів, Жаку? Той покрутив головою.
– Ну то слухай, хлопче. Колись кількенійські коти затіяли бійку і билися доти, доки від них не лишилося й сліду: ні шкури, ні шерсті, ні пазурів. Ці двоє не люблять працювати. І не будуть працювати. Це вже напевне. Вони залишаються самі в хатині на цілу зиму – дуже довгу, темну зиму. От я й згадав про кількенійських котів.
Француз у Батісті здвигнув плечима, але індіянин у ньому промовчав. Однак порух то був красномовний, він таїв у собі пророцтво.
Спочатку в маленькій хатині все йшло гаразд. Неприємні глузи товаришів зробили Везербі й Касферта свідомими обопільної відповідальності, що впала на них. Окрім того, роботи було не так багато на двох здорових чоловіків. А відсутність над ними жорстокої руки, тобто бульдога-метиса, ще й додала їм охоти. Спершу кожен намагався випередити другого, і вони виконували дрібну роботу так пильно, що коли б це побачили їхні товариші, які тепер знемагали на Довгому Шляху, то й очі витріщили б з дива.
Клопіт був їм абиякий. З трьох боків хатину оточував ліс, а в ньому палива було невичерпний запас. За п’ять ярдів од дверей текла річка Поркюпайн, і досить тільки прорубати в її зимових шатах ополонку, як маєш джерело кришталево-чистої і аж боляче
