й лементують, коли їм заболить зуб. Такі, як він, одружившися з жінкою, завдають їй більше пекельних мук, ніж здолав би завдати найгірший розпусник, що завжди пасеться на заказаних пастівниках. Ми стикаємося з такими людьми щодня, але рідко коли знаємо, що вони за одні. Окрім одруження, найкращий спосіб пізнати їх – це поїсти з одного горщика з ними і поспати під одним укриттям протягом, скажімо, тижня – цього короткого терміну досить.
Щодо Грейс Бентам, то з першого погляду на неї у вічі впадала струнка дівоча постать. А хто ближче пізнавав її душу, то сам собі видавався нікчемним. І притім не бракувало їй усіх часток одвічної жіночності. Отака була жінка, що надихала й підбадьорювала свого чоловіка в його мандрівці на північ, протоптувала йому стежку, коли ніхто не бачив, і нишком плакала, що її жіноче тіло таке кволе.
Так досягла ця дивно дібрана пара старого форту Селкірка, а потім здолала сто миль понурих диких пущ до річки Стюарт. І одного разу, коли короткий день згасав, а чоловік упав на сніг та аж заходився з плачу, жінка прив’язала його до санок, закусила губи з болю в усьому тілі й допомогла собаці дотягти його до хатини Мелмюта Кіда. Господаря не було дома, але купець, що спинився там, німець Майерс, засмажив їм печеню з лося й приготував постіль зі свіжих ялинових гілок.
Лейк, Ленгем і Паркер хвилювалися, та й було чого, коли зважити все.
– Гей, Сенді! Ти знаєш, де полядвиця, а де плічко? Вийди-но та поможи мені!
То кликав із комори Ленгем, де він надаремне перебирав кусні мерзлої лосини.
– Перше посуд помий! – наказував Паркер.
– Слухай, Сенді, побіжи-но до табору Міссурі, позич трохи цинамону, – благав Лейк.
– Ну, швидше! Чого ти не… – Але в коморі враз загуркотіли ящики та мерзле м’ясо, заглушивши Ленгемів голос.
– Сенді, це ж одна хвилина скочити до Міссурі!
– Дайте йому спокій, – перебив Паркер. – Як мені місити тісто, коли зі столу не прибрано?
Сенді хвильку нерішуче постояв, аж раптом згадав, що він же Ленгемів слуга, винувато шпурнув додолу брудного рушника на посуд і пішов до комори рятувати свого пана.
Ці заможні синки, що були великою надією своїх батьків, приїхали на Північ шукати лаврів, маючи багато грошей на свої витрати і по слузі на кожного. Собі на щастя, двоє інших слуг подалися до Білої річки шукати міфічного кварцового шару, а Сенді мусив догоджати всім трьом здоровилам, кожен з яких мав свої примхи щодо їжі. Двічі цього ранку здавалося, що товариство розпадеться. Пощастило запобігти цьому лише значними поступками з боку то одного, то другого каструльного лицаря. Але нарешті смачний обід – їхній спільний витвір – був готовий. Тоді вони сіли на три руки грати в розбійника, щоб надалі уникнути casus belli[8], бо переможець у грі мав виконати найважливішу місію.
Це щастя припало Паркерові. Він зачесався з проділом посередині,
Причина до війни (латин.).
