буде так, як учора?
– Ну! – підняв голову Ілько і махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула вбік, перелізла стежку і сховалася в траві.
– Ну, що ж «ну»! – усміхнулась Мотря, переводячи очі з козявки на Ілька.
– А то «ну», що тепер не дам бить тебе… Учора то він мав право, а тепер би… вже… Та побачила б!
– Ех, Ільку, Ільку, – захитала головою Мотря, – бачила я вже вчора… Підожди, не перебивай. Я вчора умисне прибігла до тебе, хотілось ще раз спробувати тебе… І що ж побачила? Ти не зміг піти проти Андрія.
– Та то ж, кажу, вчора, а тепер хай би посунувся!
– Ех, не задавайся, Ільку! Побачиш Андрія і присядеш знов. Ти, знаєш, такий: ти тільки не сердься; я цілу ніч думала про це й рішила сказать усю правду. Якби не побачила оце тебе, побігла б до тебе… Ти, бач, такий: як зо мною говориш – ти мене слухаєш; з ким другим – того слухаєш. Як то кажуть: «куди вітер віє, туди я хилюся»… Ти ж не сердься!.. Ось тепер Андрієві обіщав помогти, а зо мною сидиш, бо я вговорила. Так і тоді буде, як вийду за тебе: поки будеш зо мною – будеш мій, а вийшов із дому – і вже чийсь. А Андрій уже не те. Андрій – той ще сам кого хочеш подужає… Та й то взять: ну, от ти сидиш передо мною, я любую з тебе і як «отченаш» знаю тебе. А Андрія то вже сам чорт не взнає: сьогодні він такий, завтра такий, тоді он який… Проти нього я прямо не можу йти. Ну, вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала. А Андрій – той і розкаже, і поб’є, і насмішить, і налякає, і розсердить.
Ілько мовчав і писав паличкою по запорошеному чоботі.
– Ти й добріший за Андрія. Ти от чи «заробиш» де, чи як там, роздаси, прогуляєш… Хіба ти матимеш коли що? Ні! Ну, я вийду за тебе, чи ти ж кинеш гулять, будеш годувать мене? Хіба ж ти зможеш? Правда ж, ні?
Ілько тільки колупнув паличкою.
– От бач, мовчиш. А Андрій, той і тепер гроші має, за тим я не пропаду. Та й Івасько… Хіба ти його любитимеш так, як Андрій: не твій син?..
Ілько мовчав. Змовкла й Мотря, тільки горобці наче ще голосніше цвірінькали між листям.
– Коли ж я подумаю, – тихо знов почала Мотря, – що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стає. Привикла до тебе, чи що? Три роки… Та й до Андрія привикла… Це вже, значить, годі: не прийду я вже до тебе, не буду любувати з тебе…
Ілько підняв голову, хотів щось сказать і… знов похиливсь.
– Страшно жалко… – наче думала вголос Мотря. – Подумаю кинуть Андрія – я вже думала багато вчора – так якось зовсім і жить не хочеться… І тебе жалко… Якби можна за двох вийти! – засміялась вона і зараз же сумно замислилась.
– А ти ще подумай, – муркнув Ілько і глянув на неї.
– Я сама так думаю.
– А коли скажеш?
– Коли?.. Коли?.. Їй-богу, не знаю. Андрієві обіщалась у четвер… скажу тобі в середу… Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? – ласкаво заглянула вона в вічі й прихилилась до його.
– Чого ж сердитись? – усміхнувся Ілько й тихо обняв її, притуливши
