оддай… Що ж це!.. – почулось між дядьками.
Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком і ступив до дверей.
– Оддай гроші!! – заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком.
Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір наскочив на Семена й повалив його на стіл, зі страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кров’ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякі полетіли на лави, а деякі самі поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах Ілька.
– Повбиваю!! – хрипло крикнув він, блискаючи очима й хапаючи рукою з столу пляшку. Але не встиг він і вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем.
– Тепер бийте його!! – крикнув Мошко, вискакуючи з-за Ілька й держачи його за ноги.
З криком кинулись усі на Ілька, насіли і… піднялись разом із ним.
– Держітє, держітє! Я одберу у його дєньгі!.. Вот оні! – вискакуючи з гурту, крикнув Мошко і помахав червоною хусткою. Жінка з обмазаним кров’ю лицем і синій, побитий Семен зараз же кинулись до нього. Ілько скажено заревів, крутнувсь, когось укусив, когось пацнув, рвонувся і, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю.
Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо; не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер; купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звожчика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі! Тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом балагула та звожчик розіб’є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер наче сказиться, – то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче й сипне, й сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно, безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду.
Ледве блищить лампочка в камері «слєдственних» Сонгородського «арестного помєщенія». Тхне потом, парашею, махоркою і кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти рештанти. Чути: «краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.
По темних кутках сплять.
Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів: «Без мене грайте», – і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.
– Ти, Мотре? – одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.
Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.
– Я. На!..
Андрій простягнув руку
