правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, – уб’ю. Чуєш? Уб’ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!..
Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистів, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.
– Не змерзла? – помовчавши, буркнув Андрій.
– Ні.
– Що? Та підніми голову, чого нахилилась?
– Не змерзла, – промовила Мотря й несміло подивилась йому в вічі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.
– Не бачила Никодима?
– Бачила.
– Що, не говорив нічого?
– Про тебе?
– Ну, да.
– Лається… Нащо ти його так?.. Бідує страшно.
– А так, паршивому, і треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! – зі злістю прошепотів Андрій.
– Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.
– Бреше, гад! Ти знаєш, як усе це було?
– Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…
– От нехай не задається і знає, кого зачіпає!
– Як же це вийшло?
– Так він каже, що й не лаяв?
– І не думав, каже.
– Гм… Іш, мурло прокляте!
– А лаяв?
– Та того мало, а ще хотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І ото причепився до мене, щоб у кáмору йшов. «Ще рано, – кажу, – не піду!» – «Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його… Він зо всієї сили трах у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, це дурно не минеться тобі. Знай, кого бить!» – «Плювать, – каже, – я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах – тьху!» Ну добре, нехай так, – побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А ото в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню, – мене тут пускають, – поставлю, кажу, півкварти». Попросив він: пішли. Прийшли до Васьки, знаєш? Я тому зараз морг! Той туди-сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п’яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться. Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Никодим водив у цилюрню, напився п’яний і не спольняєт своєй служби. Я мог би утекти»… Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодима – і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!
– І ти не втік? – похопилась Мотря. – Ото! Чого ж ти?
– Тікать не треба.
– Як?
– А так: якби я втік, його не вигнали б зі служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так – я сам прийшов без нього, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…
– Діти ж маленькі у нього… жінка…
– А друге те, що нема для чого й тікать; все одно оправдають. Це, що я не втік, буде ще одним доказом, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов?
