ще раз грізно подивився на юнака.
– Що ж, тоді мені, певно, таки доведеться завітати до відділку.
Дівчина благально подивилась на нього, юнак спромігся на репліку:
– Пане! Сталась помилка, нам дуже шкода… Ми…. Якби ми могли її виправити…
– То спробуйте, – спокійно запропонував Тарас Адамович.
Він ще раз уважно подивився на юнака.
– Ви приймаєте оголошення?
– Так.
– І ви не пам’ятаєте, хто приніс це?
– Здається, то була дівчина…
– Здається?
– Я певен.
Тарас Адамович ще уважніше подивився на співрозмовника.
– Більше ви нічого не запам’ятали?
– Я… вона була елегантна. Я ще подумав: якось дивно, що вона має якесь відношення до…Відділу садівництва…
Тарас Адамович вийшов з редакції з усмішкою на вустах. Хтозна, чи худорлявий звертатиме увагу на того, хто принесе наступне оголошення, але якщо він справді зможе допомогти в розслідуванні – отримає винагороду. Принаймні так він йому пообіцяв. На слова про гроші він відреагував дуже позитивно, отож є надія, що наступного разу він пильніше придивлятиметься до будь-кого з Відділу садівництва Київського товариства сільського господарства.
До полудня Тарас Адамович також встиг купити квиток у касі Інтимного театру на вечірню програму й повернутися додому. Лишалось визначитися з тим, кого варто взяти з собою. Міра акуратно занотувала б його роздуми, зате Щербак… Щербак упіймав би кількох можливих свідків, поговорив би з колегами-художниками. Де він там живе, поціновувач балету? Тарас Адамович витягнув записника й знайшов потрібну адресу.
Цього разу рушив на трамвайну зупинку – 13-й маршрут проходив поблизу Гоголівської. Подумалось: «Зручно. Отже, вибір на користь художника. З курсисткою можна поговорити пізніше». На столі, що стояв на веранді, лишив записку для Міри на випадок, якщо не встигне повернутися до її приходу. Хтозна, чи надовго його затримає розмова з художником. Чи погодиться Олег Щербак, нещасливий залицяльник, допомагати слідчому шукати Віру Томашевич?
Будинок на Гоголівській, четвертий поверх. Невідомо, чи застане він вдома художника, але сподівався на це. Підіймався сходами, прислухаючись до звуків. Ось чиїсь кроки, гавкіт собаки. Високий чоловік у формі швидко спускався вниз, зачепивши рукавом валізку Тараса Адамовича. Колишній слідчий зупинився перед напівпрочиненими дверима. Здивовано роззирнувся, злегка постукав.
– Олеже Іраклійовичу! – погукав господаря. З надр квартири почув якесь мугикання, потім у шпарині, що її лишили напівпрочинені двері, з’явилась невдоволена половина обличчя художника.
– Що ще? – стражденним тоном протягнув він. Завваживши Тараса Адамовича, здивовано закліпав. Половина обличчя з невдоволеної перетворилась на майже радісну.
– Щасливий бачити вас! – художник широко прочинив двері, демонструючи на собі розцяцькований квіточками довгий халат. Друга половина
