мене тільки два запитання, – почав гість. – Те, що лежить у чашках – неотруйне? І що з вашим оком?
Художник, який встиг змінити халат на широкі штани й сорочку, елегантно вмостився в плетеному кріслі. Налив окріп у чашки і жестом запросив Тараса Адамовича зазирнути:
– Дивіться!
Скоцюрблені коріняки за хвилину спливли на поверхню й розкрилися ніжно-рожевими квітами. Тарас Адамович вражено усміхнувся. Чай темнішав, набував насиченого зеленого кольору.
– Китайський зв’язаний чай. Кажуть, його придумали для естетичної насолоди імператора. В тяжкі дні я іноді хочу відчувати себе китайським імператором, – сумно усміхнувся господар.
– Сьогодні такий день?
– Як бачите, – Щербак підніс руку до підбитого ока.
– То що сталося?
– О, до мене приходив клієнт… По картину. Але в нас різні естетичні уподобання…
Тарас Адамович обережно взяв у руки чашку. Художник приклав до ока вологий рушник.
– Цей чай краще заварювати у скляному посуді – виглядає ефектніше. Але… в моєму домі скляний посуд довго не живе, – він стенув плечима.
– У фаянсі теж доволі ефектно, – усміхнувся Тарас Адамович.
– Дякую, – художник підніс чашку до губ.
– То ви часто… не поділяєте естетичних уподобань ваших клієнтів? – запитав Тарас Адамович.
– Тільки якщо вони – неотесані мужлаї, – різко кинув Щербак. – Це був Назимов.
Слідчий відставив чашку, пронизав його поглядом.
– Так, Сергій Назимов. Приходив по картину. По Віру, – він розвів руками. – Не бачу сенсу критися від вас.
Тарас Адамович уважно стежив за його рухами. Щербак повільно поставив чашку на столик, підвівся, підійшов до етажерки, розвернув одну з картин, що стояла обіперта об стіну. На картині була балерина. Тарас Адамович не знав, як називаються балетні пози і па, певно і для того руху, що його зупинив у часі художник на полотні, була якась назва. Балерина завмерла, склавши руки куполом над головою. Тендітна, прекрасна й невловимо знайома. Потім він зрозумів – у рисах Віри Томашевич вгадувалась зовнішність сестри.
– Гарна, – похвалив він картину.
– Назимов хотів її купити.
– Не зійшлися в ціні?
– Щось таке, – художник сумно усміхнувся. – Він вважає, що її можна купити, для мене ж – вона безцінна.
– Він не говорив, навіщо йому картина?
– Ні. Ми взагалі не надто довго говорили. Цицероном його не назвеш, – він ще раз притиснув рушника до ока, застогнав. Тарас Адамович ковтнув чаю. Дивний посмак, неймовірний аромат.
– До речі, якщо бажаєте, то можете запитати в нього особисто, навіщо йому картина – він залишив свою адресу. – Щербак недбало взяв журнал з етажерки, на обкладинці якого розмашистим почерком чорніло «Тарасівська, 6, кв. 10».
Тарас
