не знає…
Ми самі про це не знаємо…
Мати
– Я одразу себе переконав: «Я все забуваю. Я все забуваю…»
У нас у родині табу на цю тему. Дружина там посивіла в сорок років, у донечки було довге волосся, тепер у неї коротка стрижка. Під час нічних обстрілів Кабула не могли її добудитись і тягнули за волосся.
А через чотири роки мене раптом понесло, понесло… Хочу говорити… І вчора зайшли випадкові гості, не можу себе зупинити. Приніс альбом… Показав слайди: зависають над кишлаком «вертушки», кладуть на ноші пораненого, поруч – його відірвану ногу в кросівці. Полонені, засуджені до розстрілу, наївно дивляться в об’єктив, за десять хвилин їх уже не буде… Аллах акбар! Обернувся: чоловіки на балконі курять, жінки пішли на кухню. Сидять лише їхні діти. Підлітки. Цим цікаво. Не розумію, що зі мною відбувається? Хочу говорити. Чого це раптом? Щоб нічого не забути…
Як було тоді, що я відчував тоді – не передам. Я зможу розповісти про свої почуття тепер. Через чотири роки… За десять років усе звучатиме інакше, може, й розіб’ється на друзки.
Була якась злість. Досада. Чому я мушу їхати? Чому зійшлося на мені? Але відчув навантаження, не зламався – це дало задоволення. Починаєш готуватися від найменших дрібниць: якого ножика брати з собою, яку бритву… Зібрався. І тут уже нетерплячка: швидше зустрітися з невідомим, щоб не зникло це піднесення, висота почуттів. Схема виходить… Це вам розповість будь-хто. А мене в холод і піт кидає… І ще такий момент: коли літак приземлився, полегшення – і разом з тим збудження: зараз усе почнеться, побачимо, доторкнемось, поживемо цим.
Стоять троє афганців, про щось розмовляють, сміються. Пробіг уздовж торговельних рядів замурзаний хлопчик, пірнув кудись у грубе ганчір’я під прилавок. Витріщився на мене зеленим незмигним оком папуга. Я дивлюсь і не розумію, що відбувається… Вони не переривають розмови. Той, що спиною до мене, повертається… І я вже дивлюся в дуло пістолета. Пістолет зводиться… зводиться… Ось отвір… Я його бачу. Одночасно я чую різке клацання, і – мене немає… Я перебуваю водночас і по той, і по цей бік… Але я ще не лежу, а стою. Хочу з ними говорити, але не можу: а-а-а…
Світ проявляється повільно, як світлина… Вікно… Високе вікно… Щось біле і щось велике, огрядне в цьому білому… Хтось… Окуляри заважають, не роздивитись обличчя… З нього скрапує піт… І краплі поту боляче вдаряють по обличчю… Підводжу непідйомні повіки і чую полегшене зітхання:
– Ну, все, товаришу полковнику, повернувся з «відрядження».
Але якщо я підведу голову, бодай поверну її, у мене кудись провалюється мозок. Свідомість мерехтить… Знову пірнає в грубе ганчір’я під прилавком хлопчисько… Втупився в мене незмигним зеленим оком папуга… Стоять троє афганців… Той, що спиною до мене, повертається… І я впираюсь поглядом у дуло пістолета… Ось отвір… Я його бачу… Тепер я не чекаю знайомого клацання… Кричу: «Я маю тебе вбити! Я маю тебе вбити!..»
Якого кольору крик? Який він на смак? А якого кольору кров? У шпиталі – вона червона,
