як ми любили, коли в тата був час, і він міг що-небудь смачненьке нам приготувати. Для всіх – свято. Мені й зараз здається, що немає нічого смачнішого від манної каші, яку варив тато. Скільки ми їхали без нього, стільки ми на нього чекали. Залишитися під час війни без тата – цього ми уявити не могли. Така в нас була сім’я.
Обоз вийшов великий… Рухався повільно. Іноді всі зупинялися й дивилися на небо. Шукали очима, де наші літаки… Шукали даремно…
Серед дня побачили колону якихось військових. Вони їхали на конях і були одягнені в новеньку червоноармійську форму. Коні ситі. Великі. Ніхто не здогадався, що це диверсанти. Вирішили: наші! Зраділи. Тато вийшов до них назустріч, і я почула мамин крик… Пострілу я не чула… Тільки мамин крик: «А-а-а-а! І-і-і…» Мамин чи не мамин голос? Мамин! Я пам’ятаю, що ці військові навіть не злізли зі своїх коней… Коли мама закричала, я побігла. Усі кудись побігли… Бігли мовчки. Я чула тільки, як наша мама кричить… Я бігла, поки не заплуталася й не впала у високій траві…
До вечора наші коні стояли. Чекали. А ми всі повернулися на це місце, коли темніти почало. Мама сама там сиділа й чекала. Хтось промовив: «Ви погляньте, вона сива». Пам’ятаю, як дорослі копали яму… Як потім нас із сестричкою підштовхували: «Ідіть. Попрощайтеся з батьком». Я ступила два кроки, а далі йти не змогла. Сіла на землю. А сестричка поруч зі мною. Братик спав, він був зовсім маленький, нічого не розумів. А мама наша лежала на возі непритомна, нас до неї не пускали.
Так ніхто з нас і не бачив тата мертвим. І не запам’ятав його мертвим. Я завжди, коли згадувала його, чомусь згадувала в білому кителі. Молодого й гарного. Навіть зараз, а зараз я вже старша за нашого тата.
У Сталінградській області, куди нас евакуювали, мама працювала в колгоспі. Мама, яка нічого не вміла, не знала, як полоти грядки, не відрізняла вівса від пшениці, стала ударницею. У нас не було тата, й у когось ще не було тата. У когось не було мами. Або брата. Або сестри. Або дідуся. Але ми сиротами себе не відчували. Нас жаліли й ростили всі. Пам’ятаю тітоньку Таню Морозову. У неї загинуло двоє дітей, вона жила сама. І вона від себе відривала все для нас, наче наша мама. А це ж була абсолютно чужа людина, але за війну стала рідною. Братик, коли підріс, казав, що в нас немає тата, зате в нас є дві мами: наша мама й тітонька Таня. Так ми всі й росли… Із двома, з трьома мамами…
Ще пам’ятаю, як нас дорогою в евакуацію бомбили, і ми бігли ховатися. Ми бігли ховатися не до мами, а до солдатів. Закінчиться бомбардування, мама нас лає, що ми від неї тікаємо. Але все одно, як знову почнуть бомбити, біжимо до солдатів.
Коли звільнили Мінськ, вирішили повертатися. Додому. У Білорусь. Мама наша – корінна мінчанка, але коли ми вийшли на Мінському вокзалі, вона не знала, куди йти. Це було інше місто. Самі руїни… Пісок із каміння…
Я вже навчалася в Горецькій сільгоспакадемії… Мешкала в гуртожитку, було нас в кімнаті вісім осіб. Усі – сироти. Ніхто нас окремо не поселяв, не збирав – нас було багато. Не одна кімната. Пам’ятаю, як ми вночі всі кричали… Я могла зірватися з ліжка й стукати у двері… Кудись
