Каченя в нього було найулюбленішою іграшкою, він нікому його раніше в руки не давав. Спав із ним.
Наші дитячі розмови…
Сядемо й розмірковуємо: якщо зловити мишу (а їх під час війни розвелося багато – й удома, й у полі), чи можна її з’їсти? Чи їдять синичок? Чи їдять сорок? Чому мама не зварить суп із жирних жуків?
Не давали вирости картоплі, лазили в землю руками й перевіряли: велика вона чи маленька? І чому все так повільно росте: й кукурудза, й соняхи…
Останнього дня… Перед своїм відступом німці підпалили наш дім. Мама стояла, дивилася на вогонь, і в неї ні сльозинки на обличчі. А ми втрьох бігали й кричали: «Домику, не гори! Домику, не гори!» Винести з будинку нічого не встигли, я тільки схопила свій буквар. Усю війну я рятувала його, берегла. Спала з ним, він у мене завжди під подушкою. Дуже хотіла вчитися. Потім, коли ми в сорок четвертому році пішли в перший клас, мій буквар був один на тринадцять дітей. На весь клас.
Залишився в пам’яті перший післявоєнний концерт у школі. Як співали, як танцювали… Я відбила долоні… Плескала й плескала… Мені було весело, поки якийсь хлопчик не вийшов на сцену й не почав читати вірш. Він читав голосно, вірш був довгий, але я почула одне слово – «війна». Озираюся: всі сидять спокійно. А в мене страх – тільки війна закінчилася і знову війна? Я це слово чути не могла. Зриваюся й біжу додому. Прибігаю, мама щось варить на кухні: отже, ніякої війни немає. Тоді я – назад, у школу. На концерт. Знову плескаю.
Тато наш з війни не повернувся, мамі прислали папірець, що він пропав безвісти. Піде мама на роботу, ми зберемося втрьох і плачемо, що тата немає. Перевернули дім, шукали папірець, де було про тата. Думали: там не написано, що тата вбили, там написано – тато пропав безвісти. Порвемо цього папірця, і прийде звістка, де наш тато. Але ми папірця не знайшли. А коли прийшла з роботи мама, вона не могла зрозуміти, чому вдома такий безлад. Вона запитала в мене: «Що ви тут робили?» За мене відповів молодший брат: «Тата шукали…»
До війни любила, коли тато розповідав казки, він знав багато казок і вмів їх розповідати. Після війни казки я вже не хотіла читати…
«Вона прийшла у білому халаті, як мама…»
Саша Суєтін – 4 роки.
Зараз – слюсар.
Пам’ятаю маму… Окремими картинками… Перша картинка…
Мама завжди в білому халаті… Батько – офіцер, мама працювала в госпіталі. Це потім уже старший брат мені розповів. А я пам’ятаю тільки білий мамин халат… Навіть обличчя не пам’ятаю, лише білий халат… І ще – білу шапочку, вона завжди стояла на маленькому столику, саме стояла, а не лежала, бо накрохмалена.
Друга картинка…
Мама не прийшла… До того, що тато часто не приходив, я звик, а мама раніше поверталася додому завжди. Ми з братом самі сидимо кілька днів у квартирі, нікуди не виходимо: а раптом з’явиться мама? Стукають чужі люди, одягають і кудись ведуть нас. Я плачу:
– Мама! Де моя мама?
