всі чомусь говорили тихо, мені навіть здавалося, що пошепки, а тут усі раптом почали розмовляти голосно. Ми весь час були поряд із дорослими, нас пригощали, нас голубили й проганяли: «Ідіть на вулицю. Сьогодні – свято». І кликали назад. Нас ніколи стільки не обіймали й не цілували, як того дня.
Але я – щаслива людина, в мене повернувся з війни тато. Тато привіз гарні дитячі іграшки. Іграшки були німецькі. Я не могла зрозуміти, як можуть бути такі гарні іграшки німецькими…
Із татом я теж спробувала заговорити про смерть. Як нас бомбили, коли ми з мамою евакуювалися… Як уздовж дороги по обидва боки лежали мертвими наші солдати. Їхні обличчя були прикриті гілками. Над ними дзижчали мухи… Тисячі мух… Про мертвого німця… Розповіла про тата моєї подружки, який повернувся з війни і через кілька днів помер. Помер від хвороби серця. Ніхто не міг зрозуміти: як можна померти після війни, коли всі щасливі?
Тато мовчав…
«Одна жменя солі… Усе, що залишилося від нашого дому…»
Мишко Майоров – 5 років.
Зараз – кандидат сільськогосподарських наук.
Під час війни я любив сни… Я любив сни про мирне життя, про те, як ми жили до війни…
Перший сон…
Бабуся впоралася з господарськими справами… Я чекаю на цей момент. Ось вона підсуває стіл до вікна, розстеляє матерію, накладає на неї вату, накриває її іншим шматком матерії й починає стьобати ковдру. У мене теж є робота: з одного боку ковдри бабуся вбиває цвяшки, до них по черзі прив’язує шпагат, який натирає крейдою, а я натягаю його з іншого боку. «Тягни, Мишенько, сильніше», – просить бабуся. Я натягую – вона відпускає: бах – і готова крейдяна смужка на червоному чи синьому сатині. Смужки перехрещуються, виходять ромбики, по них біжать стібки чорних ниток. Наступна операція: бабуся розкладає паперові викрійки (зараз це називається трафаретом), і на зметаній ковдрі з’являється малюнок. Дуже гарно й цікаво. Моя бабуся майстриня й сорочки строчити, особливо комірці їй вдаються. Її ручна машинка «Зінгер» працює й тоді, коли я вже сплю. І дідусь спить.
Другий сон…
Дідусь чоботарює. У мене й тут є діло – готувати дерев’яні шпильки. Зараз усі підошви – на залізних гвіздках, але вони іржавіють, і підошва швидко відлітає. Може, й тоді вже використовувалися залізні гвіздки, але я пам’ятаю дерев’яні. Із рівної, без сучків, колодки старої берези треба було напиляти кружки й залишити висихати під повіткою, потім настругати брусочки товщиною близько трьох сантиметрів і довжиною сантиметрів із десять і теж просушити. Із отих брусочків легко відколоти поперечні пластинки товщиною два-три міліметри. Швецький ніж гострий, і ним легко зрізати край пластинки з двох боків: упреш її у верстак – жик-жик, і пластинка гостра, а потім уже колеш гвіздки-шпильки. Дідусь наколюшкою (таке шевське шило) наколює отвір у підошві чобота, вставляє шпильку, стук шевським молотком! – і гвіздок у підошві.
