усмішку.
Губи – чітко окреслені, не тонкі, але й не надто повні. Леся ніколи не користувалася яскравими помадами, лише натуральними чи ледь рожевими відтінками. І – усмішка.
Леся часто користувалась перевагами своєї нестандартної краси, але зараз хотілось легкості та природності, тому вона вирішила, що лише зволожить губи бальзамом, збере у хвостик свої руді спіральки й одягне сарафан, не задовгий і не закороткий, ледь-ледь за коліна.
Якщо вона не сподобається Мрійнику такою, то… То що? Чому вона так хвилюється, якщо погодилась на цю зустріч лише з цікавості? Однак, як не дивно, цього разу Леся не хотіла грати, спокушати, інтригувати й навіть боялась, що буде йому нецікавою.
У якийсь момент дівчина вирішила, що це все дурня і вона нікуди не піде. Для чого їй пригода, яка може мати для неї непередбачувані наслідки, і чому вона переймається тим, яке враження справить на незнайомого чоловіка з сайту знайомств?
А якщо їх побачить хтось зі знайомих і розкаже Славкові? Як вона йому це пояснить? Особливо якщо врахувати його манеру з’ясовувати стосунки: повчальним, менторським тоном, не підвищуючи голосу, пояснювати їй плюси їхніх стосунків і мінуси її нерозважливості. Часом Леся була готова кричати й тупати ногами, лиш би Славко проявив хоч якусь живу реакцію.
Мимоволі знову згадалась Ярина. Подруга завжди повторювала, що не дозволила б так маніпулювати собою, ламати себе, робити себе «додатком до…», навіть якщо цей додаток у шикарній оправі. І хоч Леся відмахувалась від цих слів, але в уяві все ж бачила – їй доведеться докладати багато зусиль, щоб бути відповідною, і ще більше зусиль, щоб при цьому залишатися собою.
Якщо Славко дізнається, то буде пригадувати їй це досить часто.
Байдуже. Одна зустріч у людному місці. Раптом що – перепрошу й попрощаюсь. І ніхто ні про що не дізнається.
День повільно гаснув, а місто запалювалось вогнями ліхтарів. Леся вирішила піти пішки й дорогою ще раз все спокійно зважити. Але чим ближче вона підходила до місця зустрічі, тим повільнішими ставали її кроки.
Якщо він запізниться бодай на хвилину, я піду додому.
Ліхтарики над терасою «Панської чарки» створювали затишок і манили до середини. Леся зупинилась перед входом, її ніхто не чекав назовні, за столиками теж не було помітно самотнього блондина.
Їй стало так соромно за свою довірливість, що аж сльози на очі навернулись. Вона таки дурепа, якщо погодилась на цю авантюру, а він, напевно, стоїть десь недалеко за рогом і втішається, що розвів ще одну ідіотку.
Леся крадькома озирнулась. Якщо ніхто не дивиться в її бік, то можна вдати поспіх, або що хтось зателефонував, а вона того когось виглядає і йде, або щось не знайти в сумочці та зникнути звідси якнайшвидше.
– Привіт, – глибокий, з дзвіночками голос озвався за спиною, – вибач, що не чекав тебе надворі. Я взяв на себе сміливість замовити нам кави й вина. Ти де хочеш присісти: всередині чи на терасі?
Його
