українцеві, Мироне, чи не єдиному дали посаду в ліцеї, де навіть сторожовий пес – поляк. Хіба не колаборант?
– Саме так, – звично піддакнув Зенко.
– Ну, раз совість мучить, значить, вона є. – Я спробував повернути розмову в інший бік.
– Ти Калюжного не захищай! – Дорош знову легенько грюкнув кухлем. – Краще думай, як не стати таким, як він.
– Маєш ідеї?
– Давно маю. – Юрко відпив пива, напустив на себе серйозного вигляду. – Щось робити мусимо.
– Хоча б що-небудь, – уставив Зенко.
– Не що-небудь, хлопче, а те, що треба, – зауважив Дорош повчально.
Так теревенили у «Волині» довгенько, поки два семестри не відучилися й не роз’їхалися на вакації.
А восени почалося.
Тут і Червоний нагодився.
Після чого все закрутилося, пішло шкереберть, принесло багато смертей – і помінялося для мене остаточно й назавжди.
3
Наша трійця зустрілася на Боні, серед руїн.
До того сюди забрідав лиш я. Відносно безпечно, сказав би навіть – просто дістатися на замкову гору можна було лише з однієї сторони. Задля того треба було зробити невеличкий гак, підійти до схилу збоку, уже фактично вибравшись за межі Кременця. Потім дертися неширокою зміїстою стежкою, яка в кількох місцях звужувалася так, що надійніше пересуватися боком. З обох боків там густилися чагарі, тож складалася ілюзія – як ступиш невдало, не туди, то не впадеш далеко. Але якщо нога зіслизне, рівновагу втримати не вдасться й загримиш, чагарник не притлумить падіння. Навпаки, підступні гілки змусять остаточно втратити концентрацію, шмагатимуть по обличчю, цілячи в очі, вивертатимуть руки, ноги, шматуватимуть тіло невдахи. Долетіти донизу живим, хай сильно скаліченим, шансів не було. Принаймні навіть я, міцний хлопака, для себе їх не бачив.
Проте сам запропонував піднятися на Бону, щойно Дорош із таємничим виглядом запитав, де б нам переговорити, аби точно ніхто не міг побачити й почути.
Йому чомусь не підходила його квартира, точніше – горище. Єдине, що зміг винайняти за мізерні мамині гроші. Юрко нарікав, та я міг би посперечатися, кому краще. Він тримався за те горище, бо сам будинок стояв у центральній частині Кременця, а Дорошу кортіло жити в такому місці. Мені ж байдуже, аби дах над головою не протікав та двері зачинялися зсередини. І за ті самі кошти вдалося домовитися з господарями за пристойне й досить просторе помешкання на одній з околиць. На перший погляд – житло розміром із комірчину. Зате вхід окремий, з двору, та й хазяї не дошкуляли надмірною цікавістю. Якось почув випадково їхню розмову: тішилися, бо пощастило з пожильцем, простим сільським хлопом. До ліцею годину ногами, а коли дощ чи сніг, то навіть довше. Назад по темному ще складніше, тому час від часу лишався спати в Зенка, коли засиджувалися у «Волині». Той жив із батьками, родина мешкала в затишній кам’яниці, де мій побратим мав небачену розкіш: власну, окрему кімнату, одну
