від батька залишився. Той привіз його додому з війни[24]. От відтоді він тут і валяється. Я днями бачила його в тій шухляді.
Вона вказала на старомодне бюро. І тут, неначе в неї раптом з’явилася ідея, підійшла до нього й висунула шухляду. А потому якось безпорадно обернулася. У її голосі лунала нова нотка.
– Отакої, – сказала міс Баклі, – він зник.
Розділ третій
Випадковості?
Саме з цього моменту тональність розмови змінилася. Досі Пуаро та дівчина, самі того не розуміючи, говорили різними мовами – їх розділяла вікова прірва. Для неї слава й репутація бельгійського детектива не важили нічогісінько: вона належала до покоління, яке знає тільки ті великі імена, що на слуху конкретно сьогодні. Тож і його застереження залишали її байдужою. Для неї він був лише досить кумедним підстаркуватим іноземцем із напрочуд мелодраматичною уявою.
І таке її ставлення збивало мого друга з пантелику. По-перше, страждало його самолюбство. Він бо завжди авторитетно заявляв, що Еркюля Пуаро знає весь світ. Але осьде знайшлася та, яка й чутки про нього не чувала. «Йому піде на користь отриманий досвід», – мимоволі подумалося мені, а все ж це не надто сприяло успіху поточного починання!
Однак із виявленням пропажі пістолета події перейшли в нову фазу. Нік більше не сприймала цю історію як такий собі потішний жартик. Вона й досі ставилася до неї легковажно, бо такі вже мала вдачу та кредо – не перейматися ну просто нічим, але її манера триматися відчутно змінилася.
Міс Баклі відійшла від бюро і, присівши на бильце крісла, замислено насупилася.
– Дивно, – зауважила вона.
А Пуаро обернувся до мене.
– Ви не забули, Гастінґсе, «ідейку», про яку я згадував? Ну й ось, він підтвердився, мій невеличкий здогад! Припустимо, що мадемуазель знаходять на землі в саду готелю з вогнепальною раною. І то, можливо, виявляють аж за кілька годин – народу ж бо там ходить зовсім мало. А поруч руки покійної – так, наче щойно випав із долоні, – лежить її власний пістолет. Славна мадам Еллен, поза сумнівом, упізнала б його. І тут, звісна річ, почалися б припущення про тривожність або про безсоння…
Нік неспокійно пересмикнулася.
– А й правда. Я до смерті психована, всі кажуть, що в мене розладнані нерви. Еге… от і тут повторили б те саме…
– І винесли б вердикт «самогубство». На зброї дуже до речі знайшлися б тільки ваші відбитки – так, усе на позір було б дуже просто та переконливо.
– Страшенно захопливо! – кинула Нік, але, як радо зауважив я, не те щоб захопленим тоном.
Мій друг-бельгієць сприйняв сказане у традиційному сенсі, на який вона й сподівалася.
– N’est ce pas?[25] Але ж ви розумієте, мадемуазель: це не повинно повторитися. Так, чотири замахи закінчилися невдачею… але п’ятий може увінчатися успіхом.
– Готуйте катафалк на гумовому ходу, – промимрила дівчина.
– Але осьде ми, мій друг і я, щоб не допустити цього!
Я відчув вдячність за це його «ми». Бо Пуаро подекуди
Мається на увазі Перша світова війна.
Чи не так (
