ні слуху ні духу. Вчинив, як падлюка – ось як це називається.
– Боже милосердний! – вигукнув я.
– Мій друг Гастінґс шокований, – пояснив Пуаро. – Вам, мадемуазель, варто бути обачнішою. Розумієте, він старомодний. Тільки-но повернувся з «відкритих всім вітрам просторів прерій», чи як їх там називають, і ще тільки має познайомитися з прозою наших днів.
– А що? Нема тут чого шокуватися… – сказала міс Баклі, зробивши великі очі. – Ну тобто всім відомо, що такі людці трапляються, хіба не так? А все ж я називаю їхні фокуси паскудством. Горопашній Фреді стало тоді так збіса скрутно, що вона не знала, куди й дітися.
– Так, так, зовсім негарна історія. А що ваш інший приятель, мадемуазель, славний старпом Челленджер?
– Джордж? Його я знаю все життя… ну, останні років п’ять точно. Він хороший хлоп.
– І хоче, щоб ви пішли за нього, еге ж?
– Час від часу він заводить про це мову – перед світанком чи після другої склянки портвейну.
– Але ви жорстокосерда й невблаганна.
– Яке пуття могло б вийти з того, якби Джордж і я побралися? Ми з ним обоє зосталися на бобах. А ще із Джорджем від нудьги помреш. Усі ці його «командний дух» і «старе добре виховання». Йому ж бо, зрештою, без п’яти хвилин сорок.
Від такого зауваження мене дещицю пересмикнуло.
– Він, власне, вже однією ногою в могилі, – сказав на це Пуаро. – О, мадемуазель, не зважайте на мене. Я старий пень, ніхто і звуть мене ніяк. А зараз розкажіть мені детальніше про всі ті випадковості. Наприклад, про історію з картиною…
– Її знов повісили на місце, на новому шнурі. Можна піти і подивитися, коли хочете.
Нік вивела нас із кімнати, і ми подалися за нею. Картина, про яку йшлося, становила собою олійне полотно у важкій рамі й висіла прямо над узголів’ям.
Пробурмотівши «З вашого дозволу, мадемуазель», Пуаро скинув туфлі й заліз на постелю. Він уважно оглянув картину та шнур, обережно з’ясував її вагу й, вишукано насупившись, спустився.
– Щоб таке звалилося на голову – ну ні, тут приємного мало. А шнур, на якому вона висіла раніше, був, як і цей, дротяним кабелем?
– Так, але тоншим. Цього разу я звеліла взяти цупкіший.
– Вас можна зрозуміти. А ви оглядали розрив? Його краї були потерті?
– Здається, так, та я не надто придивлялася. Чого б це раптом?
– Цілком слушно. Як ви кажете, чого б це раптом? А все ж мені б дуже хотілося поглянути на той шнур. Він десь у вас зберігся?
– Обривки так і лишалися на картині. Гадаю, чоловік, який чіпляв новий, просто зняв і викинув зношений.
– Шкода. Хотів би я побачити його.
– Ви все ж не думаєте, наче йдеться про звичайну випадковість? Але ж іншого пояснення й бути не може.
– Це могла бути й випадковість, тут неможливо сказати напевне. А от пошкоджені гальма у вашій машині – їх на випадковість не спишеш. Як і той камінь, що скотився з кручі. Я бажав
