і стріл, вмочених у потаємне зілля індіанців із Південної Америки, – докінчила гостроязика міс Баклі.
– Мадемуазель, не насміхайтеся над собою, – серйозно сказав Пуаро.
Дійшовши до дверей, він зупинився й запитав:
– До речі, скільки пропонував містер Лазарус за портрет вашого дідуся?
– П’ятдесят фунтів.
– Ого! – вигукнув детектив, озирнувшись, і пильно подивився на темне, похмуре лице над каміном.
– Але, як я вам і казала, мені не хочеться продавати старого.
– Авжеж, – замислено промовив мій друг. – Авжеж, я розумію.
Розділ четвертий
За всім цим щось криється!
– Пуаро, – сказав я, щойно ми вийшли на дорогу. – Є одна річ, про яку вам треба знати.
– І що ж це за річ, mon ami?
Я переповів йому те, що почув від місіс Райс, мовляв, із машиною проблем не було.
– Tiens! C’est interesant, ça[34]. Існує, звісно, тип марнославних істериків, які прагнуть привернути увагу до своєї особи чудесним уникненням гаданої смерті й розповідатимуть вам дивовижні історії про те, чого ніколи не бувало! Так, він добре відомий, цей тип. Такі люди навіть здатні заподіяти собі серйозні тілесні ушкодження для підкріплення цих своїх вигадок.
– Ви ж не думаєте, наче…
– Мадемуазель Нік одна з них? Ну, ні. Ви ж помітили, Гастінґсе, з якими величезними труднощами нам вдалося переконати її в реальності небезпеки? І як вона до самого кінця ламала комедію напівіронічного скепсису? Вона у своєму репертуарі, ця крихітка, як і все її покоління. Але слова мадам Райс викликають цікавість. Чому вона таке сказала? Нащо, навіть якби це була правда? Якийсь непотрібний крок, ба навіть gauche[35].
– Так, – погодився я, – ви маєте рацію. Як на мене, цілком безпричинний. Приплела це до розмови ні до ладу ні до прикладу…
– Дивно. Так, дуже дивно. Люблю, коли вони з’являються – такі ось чудернацькі фактики. Вони важливі, бо вказують шлях.
– Шлях?.. І куди ж він веде?
– Оце ви спитали, як в око влучили, славний мій Гастінґсе. Куди? А й справді, куди? Гай-гай, цього ми не дізнаємося, аж доки не здолаємо його!
– Скажіть, Пуаро, – поцікавився я, – чому ви наполягли на приїзді кузини?
Детектив, спинившись від хвилювання, посварився на мене пальцем.
– Ви тільки подумайте! – вигукнув він. – Замисліться на хвилиночку, Гастінґсе! Яку фору має зловмисник! Як міцно в нас зв’язані руки! Відшукати вбивцю, коли злочин уже скоєно – c’est tout simple![36] Чи принаймні це просто для такого вмільця, як я. Нападник, так би мовити, ставить свій підпис під скоєним. Але тут злочин іще не відбувся, навіть більше: нам його і не треба. А розслідувати ще не скоєне вбивство – це й справді становить неабиякі труднощі. Яка наша найперша мета? Убезпечити мадемуазель. А це нелегко, Гастінґсе. Ні, аніскілечки не легко! Ми не можемо пильнувати над нею вдень і вночі чи хоч би прислати полісмена у формених черевиках, який робитиме те саме за нас. У спальні молодої
От тобі й маєш! Це цікаво (
Незграбний (
Це надто просто (
