style="font-size:15px;"> – Мадемуазель, запевняю вас, це bagatelle! Приємність вашого товариства знімає мій біль як рукою.
Та засміялася.
– Це добре.
– Як щодо коктейлю? – запропонував я. – Тепер саме час…
– Ну… – вона завагалася, – дякую, залюбки.
– Мартіні?
– Так, прошу, сухе мартіні.
І я відійшов. А повернувшись, – і замовивши напої, – застав дівчину та Пуаро заглибленими у жваву розмову.
– Уявіть лише, Гастінґсе, – мовив мій друг, – отой будинок онде, на вістрі мису, яким ми так милувалися, належить нашій мадемуазель.
– Справді? – видобув я, хоча й не спромігся згадати, наче висловлював із цього приводу хоч найменше захоплення. Власне, я навряд чи й помітив його. – Він має досить моторошно-імпозантний вигляд, стоячи ось так осібно, віддалік усього.
– Його називають Енд-гаусом – «Домом на околиці», – сказала дівчина, – і я люблю його, але це стара розвалюха. І їй світить запустіння.
– То ви остання представниця древньої фамілії, мадемуазель?
– От іще, ми невеликі цабе. Та все ж Баклі прожили тут два чи три століття. Мій брат помер три роки тому, тож я остання в родині.
– Як сумно. То ви живете там сама, мадемуазель?
– О, я частенько буваю у від’їзді, а коли повертаюся, то зазвичай у домі ціле гамірке збіговисько: одні приходять, інші йдуть…
– Це так по-сучасному. А я уявляв вас у темному, таємничому маєтку, де вас переслідує родинне прокляття…
– Ну й чудеса! Яка у вас, певно, романтична уява. Ні, привидів там не водиться. А коли й так, то це якийсь добрий дух. Бо я вже тричі уникала наглої смерті за стільки ж днів. Напевно, мені хтось ворожить на життя.
Пуаро насторожено випростався.
– Уникали смерті? Та що ви кажете, мадемуазель!
– О, це було не надто захопливо! Такі собі, знаєте, неприємні випадки. – Вона раптом різко смикнула головою, бо поряд саме пролетіла оса. – А бодай цим комахам! Тут, певно, десь неподалік їхнє гніздо.
– Що, мадемуазель, не любите бджіл із осами? Вони вас були покусали, еге ж?
– Ні… але терпіти не можу, коли вони ось так проносяться повз са́ме обличчя.
– Як кажуть у вас, англійців, «бджола у чіпець»[6].
Але тут якраз принесли коктейлі. Тож ми всі здійняли келихи і обмінялися звичними пустопорожніми фразами.
– Мене, власне, чекають на коктейль усередині, – зауважила міс Баклі. – І вже, гадаю, дивуються, куди я поділася.
Пуаро прокашлявся й відставив свій келих.
– Ех, мені б чашечку доброго, духмяного шоколаду, – промурмотів він. – Але в Англії його не варять. А втім, тут є і деякі дуже милі традиції. Взяти молодих панянок – вони то знімають, то надягають свої капелюшки… і то так легко… так граційно…
Дівчина витріщилася на нього.
– Про
Bee in one’s bonnet – (
