style="font-size:15px;"> – Убийте не збагну, куди поділася ця дівчина, – примовляв він таким голосом, що легко долинав туди, де ми сиділи. – Нік! Агов, Нік!
Міс Баклі підвелася.
– Я так і знала, що вони, напевно, вже нервуються. Гей, Джордже, я тут!
– Фреді до нестями кортить випити. Ходімо, дівчинко.
Він з неприхованою цікавістю зиркнув на мого друга-бельгійця, який, певно, істотно відрізнявся від більшості знайомих Нік.
Дівчина помахом руки представила їх одне одному.
– Це старпом Челленджер… е-е…
Але, на мій подив, Пуаро не повідомив їй прізвища, на яке та чекала. А натомість підвівся, склав украй церемонний уклін і пробурмотів:
– Із британського військово-морського флоту. Я надзвичайно високої думки про британський військово-морський флот.
На зауваження такого штибу англієць не одразу знайде гідну відповідь. Старпом Челленджер почервонів, і Нік Баклі в такій ситуації перебрала командування на себе.
– Ходімо, Джордже. Годі витріщатися. Треба знайти Фреді та Джима.
А сама посміхнулася Пуаро.
– Дякую за коктейль. Сподіваюся, з вашою кісточкою все буде гаразд.
Кивнувши й мені, дівчина спритно взяла моряка під руку, і вони обоє зникли за рогом.
– То це один із приятелів мадемуазель, – замислено пробурмотів мій друг. – Один із її «гаміркого збіговиська». Що скажете про нього? Висловте свою експертну оцінку, Гастінґсе. Він, як у вас говорять, «чудовий хлопець», так?
Якусь мить помовчавши, – а тим часом силкуючись збагнути, про що ж саме, на думку Пуаро, йдеться у вислові «чудовий хлопець», – я не без деякого сумніву погодився.
– Здається, непоганий… еге. Наскільки можна сказати з побіжного погляду.
– Цікаво… – зауважив той.
Дівчина забула свого капелюшка. Пуаро, нагнувшись, підняв його й неуважно покручував на пальці.
– Чи відчуває він до неї tendresse[8]? Як гадаєте, Гастінґсе?
– Любий мій Пуаро! Та звідки ж мені знати? Дайте-но цього капелюшка сюди. Леді спохопиться й шукатиме його. А я віднесу їй.
Бельгієць не звернув жодної уваги на моє прохання, а так само повільно покручував капелюшка на пальці.
– Pas encore. Ça m’amuse[9].
– Та годі вже, Пуаро!
– Так, друже мій, я старію і впадаю в дитинство, хіба ні?
Він так точно описав моє відчуття, що я навіть дещо збентежився, як би тут висловитися. Пуаро видав короткий смішок, а відтак, нахилившись до мене, притис пальця до носа.
– Ну, ні… я не той слинявий ідіот, за якого ви мене маєте! Ми повернемо цього капелюшка – звісно, повернемо! – але пізніше. Принесемо його в «Дім на околиці» і так знову матимемо нагоду зустрітися з чарівною міс Нік.
– Пуаро, – звернувся я. – Підозрюю, що ви закохалися.
– Вона ж бо гарна дівчина, еге ж?
– Ну…
Симпатія (
Іще не час. Мене це забавляє (
