– високого, білявого, досить вишуканого молодика, із радше м’ясистим носом і занадто солоденькою зовнішністю. Він мав бундючну манеру триматися й ліниву, протяжну вимову. Відчувалася в ньому певна єлейність, що особливо мені не сподобалася.
А відтак я поглянув на жінку. Та сиділа прямо навпроти мене у великому кріслі, щойно скинувши капелюшка. Незвичний типаж – його найкраще було описати, назвавши «стомленою Мадонною». Вона мала світле, майже безбарвне волосся, зачесане на проділ посередині й стягнуте, прикриваючи вуха, у вузол на потилиці. Обличчя було безживно-бліде та змарніле, а все ж не без химерної привабливості. Дуже світлу сіризну її очей цяткували великі зіниці. У жінки був якийсь на диво відсторонений вигляд. Вона витріщилася на мене. І зненацька заговорила:
– Присядьте, доки ваш друг перебалакає з Нік.
Її голос прозвучав неприродно – млосно й удавано, – та попри це бриніла в ньому певна незбагненна принадність, якась лунка, протяжна краса. Гадаю, вона справила на мене враження найстомленішої особи, яку я будь-коли зустрічав. І то не тілом, а духом, неначе все в цьому світі було беззмістовне й нічого не варте.
– Міс Баклі вкрай люб’язно допомогла моєму другові, коли він підвернув кісточку цього ранку, – пояснив я, пристаючи на зроблену пропозицію.
– Так-так, Нік говорила. – Її і досі відсторонені очі так само розглядали мене. – А тепер, сподіваюся, з його ногою все добре?
Я відчув, як заливаюся барвою, і відповів:
– Просто невеличкий розтяг.
– А! Ну… тоді я рада чути, що Нік не вигадала всю цю історію. Вона ж бо, знаєте, найспритніша брехунка, яка коли-небудь коптила небо. Напрочуд натхненна – справдешній талант.
Я не знав, що на таке й сказати. А от співрозмовницю моє зніяковіння, схоже, забавляло.
– Це одна з моїх найдавніших подруг, – повела далі жінка, – а я завжди мала відданість за вкрай марудну чесноту, ви зі мною не згодні? Її здебільшого полюбляють шотландці – поряд з ощадливістю й шануванням дня недільного. Але Нік – іще та фантазерка, хіба ні, Джиме? Це ж треба виплести таку шикарну історію про гальма в машині – а от Джим каже, що з ними повний порядок.
Соковитим, медоточивим голосом білявий молодик протягнув:
– Я дещо тямлю в тачках.
І напівобернувся. Знадвору серед інших авто впадало в око одне – видовжене та червоне – схоже, найдовше й найчервоніше з усіх можливих моделей. Його довгастий капот відшліфованого металу аж сяяв. Не автомобіль, а чудо!
– Це ваша машина? – запитав я, скоряючись раптовому імпульсу.
Молодик кивнув.
– Так.
У мене з’явилося божевільне бажання сказати «Я так і подумав!»
Але тут підійшов Пуаро. Тож я підвівся, а той узяв мене за руку й, коротко кивнувши товариству, швидко поволік куди-інде.
– Усе влаштовано, мій друже. Ми завітаємо до мадемуазель у «Дім на околиці»
