тримають замкненим?
Очі Нік розширилися від здивування.
– О, ні, звісно, ні.
– Тож будь-хто міг возитися з машиною, лишившись непоміченим?
– Ну… напевно… гадаю, що так. Але ж це чиста маячня.
– Ні, мадемуазель. Це не маячня. Ви не розумієте. Вам загрожує небезпека, серйозна небезпека. Це кажу вам я. Я! Невже ви не знаєте, хто я?
– І хто ж? – мовила, затамувавши подих, Нік.
– Я – Еркюль Пуаро.
– А, – кинула та, але радше розчарованим тоном. – Он воно що.
– Вам відоме це ім’я, еге ж?
– О так.
Дівчина тривожно пересмикнулася, а в очах проступив якийсь зацькований вираз. Пуаро пильно спостерігав за нею.
– Вам ніяково, і це, гадаю, означає, що ви не читали моїх книг.
– Ну… ні… не всі. Але ім’я, звичайно, чула.
– Мадемуазель, ви ввічлива маленька облудниця. – Тут я здригнувся, згадавши схожі слова, які прозвучали в готелі «Маджестик» того ж дня після ланчу. – Я й забув, ви ще зовсім дитина – то звідки ж вам знати його? Як швидко минає слава! Ось зараз мій друг вам пояснить…
Нік перевела погляд на мене, а я, дещо збентежено прокашлявшись, проказав:
– Мсьє Пуаро – видатний… е-е… був видатним детективом.
– Ах, mon ami, – вигукнув той, – невже це всі слова, які ви можете підшукати?! Mais dis donc![19] Скажіть мадемуазель, що я унікальний, неперевершений, найвеличніший детектив, який будь-коли жив на світі!
– Тепер у цьому немає потреби, – холодно промовив я. – Ви вже самі їй сказали.
– О так, але все ж вийшло б пристойніше, якби мені не довелося поступитися власною скромністю. Співати осанну самому собі не годиться.
– Не варто тримати пса, якщо сам мусиш гавкати, – погодилася Нік із напускним співчуттям. – А хто, до речі, цей «пес»? Гадаю, доктор Вотсон.
– Мене звуть Гастінґс, – сухо мовив я.
– Як «битву при»[20] у 1066-му, – умить зорієнтувалася та. – Хто сказав, наче я неосвічена? Ну й ну, оце так чудасія. Гадаєте, хтось дійсно хоче вкоротити мені віку? От що полоскотало б нерви. Але такого, звісна річ, насправді не буває – лише у книжках. Підозрюю, мсьє Пуаро – мов той хірург, що розробив нову операцію, чи лікар, який виявив екзотичну болячку, – ставить усім і кожному свій коронний діагноз.
– Sacré tonnerre![21] – гримнув на неї детектив. – Ви посерйознішаєте чи ні? Невже вас, сьогоднішню молодь, нічим не проймеш? Погані були б жарти, мадемуазель, якби ви лежали в саду біля готелю гарненьким трупиком з охайненькою дірочкою – в голові, а не в капелюшку. Тоді б ви не сміялися, еге ж?
– На спіритичному сеансі чувся потойбічний регіт… – відрізала дівчина. – Гаразд, давайте серйозно, мсьє Пуаро: це вкрай люб’язно з вашого боку й усе таке інше, але тут неминуче йдеться про випадковість.
– Ви вперта, наче сам диявол!
Та скажіть же (
У битві при Гастінґсі нормандське військо Вільгельма Завойовника розбило армію англо-саксонського короля Гарольда II, унаслідок чого володіння останнього перейшли під контроль переможця.
Грім і блискавка! (
