та життєствердність сітки налитих кров’ю вен.
Вона була не дуже висока, зате худюща. Можна було б сказати «мініатюрна», але її статура, а головне – м’язи під шкірою не дозволяли таких слабацьких термінів. Її фігура обідраної кішки радше випромінювала силу виживання. Сталося нещастя, гаразд, але те, що залишилося, мало неабияку міць.
Кістки, м’язи, лють.
Завдяки білющій шкірі, яку мають усі руді, вона також нагадувала йому ескімоські ножі, вирізані в цільному шматку слонової кості, з одного кінця загострені, а з другого – висічені так, щоб ідеально лежати в руці. Ньєман не знав, чи добре Івана лежала в обіймах своїх коханців, але не сумнівався, що вночі вона вміла ставати теплою і м’якою не гірше, ніж удень – твердою і холодною.
Івана навчалася у Вищій національній школі поліції Канн-Еклюза. Під час першої переклички він неправильно вимовив її прізвище.
Вона виправила його, проте відразу ж додала:
– Але називайте мене, як вам завгодно.
Це був не вияв увічливості, а навпаки, гордовита відповідь: вона ставила себе вище за такі примхи, вище за долю, вище за все.
За наступні місяці він мав нагоду розгледіти її гостру вроду – високі вилиці, тонкі, ніби волосинки пензлика, брови. І цю руду копицю волосся, яка зачаровувала його й нагадувала, невідь-чому, сутінки на Ібісі, хіпарські вечірки, медитації під кислотою… Усе це він зазвичай зневажав, але думка про це, завдяки асоціаціям з Іваною, раптом почала йому подобатись.
Насправді увесь цей процес зачарування не мав жодного значення. Ньєман намагався поглузувати сам із себе. Він удавав захват, але Івану знав давно – і знав, на що вона здатна. Вони обоє хотіли назавжди забути про їхню першу зустріч і почати з нуля.
– А моя кава? – запитав він, повертаючи ключ запалювання.
Вона кивнула на стаканчик у підставці для напоїв.
– Шкідливо для здоров’я. Взяла вам трав’яний чай.
Ньєман рушив з місця, буркочучи. Івана скрутилася калачиком на своєму сидінні й накинулася на салат із кіноа, озброївшись пластиковою виделкою. Коли вона сперлася ногами на приладну дошку з горіхового дерева, флік ледве не заволав, але стримався.
Він ніколи не потерпів би такої наруги над його «вольво брейк» із боку будь-кого іншого, але Івана… Сам він умостився зручніше в своєму кріслі і сперся на кермо, а тоді втопив педаль газу в підлогу. Він почувався добре. Йому було радісно й легко поруч із цим дівчиськом, яке в свої тридцять два ще досі гризло нігті. Йому подобалося, коли вона поруч, подобався її запах, що нагадував аромат повітряного рису і був ближчий до дитячих кремів, ніж до парфумів фатальної жінки.
Коли він обрав собі в напарники лейтенанта Івану Боґданович, ніхто його не зрозумів. Безперечно, дівчина мала всі необхідні якості, але… це була жінка. А всі знали, що Ньєман – старий мачо, трохи жінконенависник, запеклий фалократ. На його погляд, флік мав бути чоловіком, от і все.
Ньємана забавляла ця репутація – цілковито хибна: його стосунки
