помітити, як вона вже повернулася, несучи обома руками великий порцеляновий таріль із ґжельським розписом у вигляді ніжних блакитних квіток.
Ньємана зворушило, як ця жінка з буйною гривою, затиснута в сукні, ніби ніж у піхвах, ставить на стіл бабусин таріль, тримаючи його руками в кухонних рукавичках. У цій суперечності він побачив прірву людяності, через що на очах у нього забриніли сльози.
– Домашній штрудель! – оголосила вона, поки Макс наливав усім вина.
Якщо це були поминки, виглядали вони дуже дивно… Ньєману здавалося, ніби він плаває в казані з чимось смачним: його охопила надзвичайна ейфорія, звідусіль віяло жаром, і він почувався дуже близьким до графині…
Але цієї миті Удо клюнув носом, а Макс не встиг його спіймати. Прекрасний спадкоємець упав прямо в свою тарілку, і до його шевелюри поета домішалися шпецле та соус із мюнстера.
Макс і Лаура силувано розсміялися, але видовище було жалюгідне. Тоді Ньєман побачив, що графиня кинула поглядом на Івану, яка не сміялася, а споглядала цього бідного дурника з виразом глибокої зневаги.
Обличчя Лаури змінилося: риси напружилися, в очах з’явилася відраза. Якоїсь миті флік помітив у цьому виразі всю ненависть знаті до народу, до нижчих прошарків суспільства, нормальних людей, у яких немає ні предків, ні герба, що додавали б їм хоч якоїсь вартості.
– Гадаю, дурниць на сьогодні досить… Ти хочеш спати?
– Ні.
Ньєман з Іваною стояли на ґанку Скляної вілли. Удо сяк-так вдалося перенести до машини Макса. Ніч була холодна, і прощання тривало недовго. Коли автівка кузенів розчинилася в пітьмі, графиня повернулася до будинку, не кажучи ні слова.
– Тоді нарий щось на групу VG, – наказав Ньєман. – Річні звіти, дирекція, акціонери. Я не вірю в фінансовий мотив, але краще якомога швидше відкинути цю версію. І ще спробуй перевірити, чи так уже добре розумілися брат із сестрою… Ми не зобов’язані вірити Лаурі на слово.
– Лаура… Ви вже звертаєтесь одне до одного на ім’я?
– Та ну тебе.
Клацнула запальничка, на мить освітивши їхні обличчя. До навколишніх запахів – листя й смоли – домішався аромат паленого тютюну. У будинку за їхніми спинами одна за одною гасли лампи.
Ньєман насолоджувався цим моментом, який нагадував йому вечори його дитинства, щасливі гостини в селі у бабусі з дідусем, ті часи, коли життя ще не почало скидатися на кошмар.
– А ви над чим працюватимете?
– Над піршем.
Івана скривилася.
– Краще я вже морочитимуся з цифрами…
Вони пішли до Скляної вілли, на першому поверсі якої залишилося горіти всього кілька приглушених вогників.
– Легше з мисливцями, – усе одно попередив її Ньєман.
– Ви теж були не надто люб’язні.
– Так чи інакше, це вбивство пов’язане з піршем, – ухильно відказав він. – Нам доведеться зануритися в це не на один день. Я не хочу мати клопіт із запеклою ненависницею полювання.
