історії початку XX ст. – Петро Столипін. Звання фактично посмертно було надане людині, яка за життя не мала до міста жодного відношення, а повна процедура нагородження тривала буквально тиждень. І це до того, що багато хто чекав на рішення роками. За цей тиждень повсякденний ритм життя міста був збитий, топновина не сходила ані з вуст перехожих, ані зі шпальт газет.
Цілком очевидно, що інтереси Києва як українського міста не були пріоритетом діяльності Столипіна, натомість у фокусі опинились інтереси імперського центру. Так, у березні 1911 року уряд, який він очолював, заборонив відзначення 50-ї річниці від дня смерті Тараса Шевченка. А у вересні під час фатального візиту до Києва прем’єр заявив, що допоки він живий, пам’ятника поету в «матери городов русских» не буде, тоді й одночасно ще й надав словесну підтримку київським чорносотенним організаціям
Візит до Києва Миколи ІІ з родиною та свитою, серед якої був Столипін, розпочався наприкінці серпня 1911 року. Приводи були цілком гідні – святкування річниці звільнення селянства та відкриття пам’ятника Олександру ІІ на Царській площі. Ймовірно, очільники міста, губернії та генерал-губернаторства прагнули провести аналогію між фундаментальними зрушеннями на селі початку 1860-х років і початку 1910-х, які стали результатом аграрної реформи, проведеної Петром Столипіним.
Увечері 1 вересня 1911 року імператор Микола ІІ із почтом і кількома міністрами, зокрема й Петром Столипіним, був присутнім на виставі «Казка про царя Салтана» М. Римського-Корсакова у київському оперному театрі (нині – Національна опера України імені Т. Г. Шевченка). В антракті до прем’єра наблизився анархіст, член бойової організації партії соціалістів-революціонерів і секретний співробітник Київського охоронного відділення, син київського мільйонера Дмитро Богров, і двічі вистрілив із браунінга. Перша куля влучила Столипіну в руку, друга, відскочивши від орденського хреста св. Володимира, – у живіт. Поранений Столипін перехрестив імператора, присів у крісло і промовив: «Счастлив умереть за царя». Прем’єра доправили до Хірургічної лікарні доктора медицини І. С. Маковського на Маловолодимирській вулиці (нині – вулиця Олеся Гончара, 33б) – одну з найпрестижніших лікарень Києва.
Стрілянина в театрі сколихнула місто. У Володимирському соборі відслужили урочистий молебень за одужання пораненого, стан здоров’я Столипіна не сходив з інформаційного порядку денного, двічі на день газети публікували відповідні бюлетені. Проте ані найсучасніші досягнення медицини, ані молитви не змогли врятувати політика – його рани виявилися несумісними з життям. За п’ять днів, увечері 5 вересня, поранений Петро Столипін помер.
Згодом убивцю судили та стратили. Швидкість слідства й поспішність у виконанні вироку вже тоді навела декого на думку про причетність влади до гучного політичного вбивства, суперечки щодо цього не вщухають навіть тепер.
План київського
