style="font-size:15px;"> – То як, ми домовилися?
– Все залежить від того, яким буде твій закон. Досі ми лише чули передвиборчу агітацію на кшталт «Землю – безземельним!», «Їжу – голодним!» Мені потрібні подробиці. А також деякі поступки.
Цезар не відповів. Його обличчя нічого не виражало. За якийсь час мовчання настільки затяглося, що стало незручним. Цицерон зітхнув та повернувся до мене.
– Сутеніє, – сказав він. – Нам час іти.
– Так швидко? І ви нічого не вип’єте? Дозвольте вас провести, – Цезар говорив з усією можливою люб’язністю – його манери завжди були бездоганними, навіть коли він засуджував когось на смерть.
– Подумай про те, що я казав, – продовжував він, проводячи нас через невідремонтований коридор. – Подумай, наскільки легким може стати твій консульський строк, якщо ти до нас приєднаєшся. За рік скінчиться твоє консульство, і ти залишиш Рим. Житимеш у губернаторському палаці в Македонії – і заробиш там стільки грошей, що тобі їх вистачить на решту твого життя. Повертайся потім додому, купи собі будиночок на узбережжі Неаполітанської затоки. Вивчай філософію та пиши мемуари. Інакше…
До нас підійшов слуга і хотів допомогти Цицерону одягнути плащ, та хазяїн від нього відмахнувся та повернувся до Цезаря.
– Інакше що? Що буде в інакшому випадку? Якщо я до тебе не приєднаюся? Що тоді буде?
– Зрозумій, що все це не спрямоване особисто проти тебе, – обличчя Цезаря виражало подив. – Ми не хочемо заподіяти тобі якогось лиха. Ба більше, я хочу, аби ти знав: якщо тобі особисто щось загрожуватиме, ти завжди можеш розрахувати на мій захист.
– Можу розраховувати на твій захист?
Я вкрай нечасто бачив, щоб Цицерон не міг дібрати слів для відповіді. Та того холодного дня в тому похмурому, занедбаному будинку, в цьому брудному та занедбаному кварталі я бачив, як він шукає слів, які могли б виразити його почуття. Втім, консулу це не вдалося. Він загорнувся в плащ, вийшов надвір, в сніг, під похмурі погляди банди головорізів, які все ще ходили туди-сюди навколо вогнища, – і коротко попрощався з Цезарем.
– Я завжди можу розраховувати на його захист, – повторив Цицерон, коли ми почали взбиратися на пагорб. – Та хто він такий, щоб говорити до мене в такому тоні?
– Він вкрай самовпевнений, – додав я.
– Самовпевнений? Та він говорить зі мною так, ніби я його клієнт![4]
Добігав кінця той день, а з ним і рік. Він швидко сходив на нівець разом із зимовими сутінками. У вікнах спалахувало світло ламп. Над нашими головами люди перегукувалися один з одним через вулицю. Від багать ішов дим, і я відчував запах їжі, яку на них готували. На перехрестях благочестиві містяни виставляли маленькі тарілочки з медовими пиріжками – жертва місцевим богам. В ті часи ми молилися богам перехресть, а не великому божеству Августу – і зголоднілі пташки зліталися на таке частування, злітали та знов сідали на краях тарілок.
– Я
