замовкла надовго, отож Валерка був змушений попрохати:
– Далі що було? Кажи, прошу…
– Далі?.. Я крикнула татові щось образливе. Він не звернув уваги… або принаймні зробив вигляд, що не звернув. Тоді я дуже розлютилася, кинулася до огорожі бульвару, перемахнула через неї… і одразу потрапила під колеса автівки! Як зараз пам’ятаю: виск гальм, потужний удар, нестерпний біль і крізь якісь нібито друзки свідомості – сповнені болю й відчаю очі! То були вони удвох: і мій тато, і Спартак. Далі було тривале лікування. А потім мені сказали, що я на все життя лишуся прикутою до інвалідного візка. Тато впав у розпач, кинув свою коханку, але мама його не пробачила і подала на розлучення. Тепер ти знаєш все.
Валерка слухав Гертруду, при цьому по його обличчю котилися сльози.
– І що, невже нема ніякої надії?..
– Жодної надії, – запевнила його дівчина.
Хто ж тоді міг знати, що вона помиляється?..
Канівська ГЕС, початок вересня 1978 року
В кабінет постукали, й Синенко гукнув:
– Хто там? Заходьте!
Проте ледь ковзнувши поглядом по постаті візитера, посміхнувся:
– А ти, тезку, міг би й без стуку зайти.
– А раптом не можна?
– Не можна що?..
– Ну-у-у, я знаю… Ти ж начальство.
Розгублено знизавши плечима, Кайстрюк затупцяв на місці. Синенко знов посміхнувся, кивнув на приставлений до столу стілець і пояснив:
– У мене тут робочий кабінет між іншим. А в робочому кабінеті займаються саме роботою, а не тим, про що ти міг подумати.
– І про що ж це я подумав, по-твоєму? – обережно поцікавився Кайстрюк, відчуваючи прихований розіграш, на які його тезко був справжнім майстром.
Утім, попри очікування, Синенко відповів невигадливо:
– Я, Іване, наприкінці робочого дня на робочому місці не випиваю, отож заходити до мене можна без стуку.
– А якщо у тебе нарада якась чи не знаю що?
– Облиш, – махнув рукою Синенко, – я ж не директор нашої ГЕС, щоб «п’ятихвилинки» о шістнадцятій нуль-нуль влаштовувати. Отож давай-но припинимо розігрувати «товстого» й «тонкого»[12] та поговоримо по душах про те, заради чого я тебе запрошував.
– Он як? Отже, по душах поговорити хочеш… А я думаю, чого це ти такий серйозний, чому не шуткуєш і не балагуриш, як зазвичай.
– Я, Ваню, пошуткувати завжди радий – ти мене знаєш. Але не тоді, коли душевний стан мого найкращого друга дитинства змушує хвилюватися.
– А-а-а, он як… А я, зізнаюся чесно, вирішив, що ти мені під кінець робочої зміни збираєшся доручення якесь дати, чи що…
– Доручення? Гм-м-м…
Синенко дістав з кишені пачку болгарських цигарок «Родопі», видобув звідти одну, чиркнув сірником, глибоко затягнувся й видихнув разом зі струменем сизуватого диму:
– Ти закурюй, тезку.
«
