бабцю, бабцю!.. – зітхнув хлопчик. – Там же якно сказано, що прибути вам треба на вулицю Шевченка, в дім номер двадцять сім. І кабінет там також є, до якого вам прибути треба. І прізвище.
– І що, воно все на бамазі цій?..
– Ага.
– А де саме?
– Та от же ж!..
Малий знов тицьнув пальцем, проте, вдруге відсмикнувши руку з важливим папірцем, Аґлая знову зробила вигляд, ніби читає:
– Ага… Так. Бачу, що справді є все це… Але ж мене попервах погнали на цюю… на як там її звуть, я тобі розказувала?..
– Про що?
– Та про цюю ж! Про Розу… як там її, в біса?.. Ліксе… Люксо…
– На вулицю Рози Люксембург[14]?
– Ну так-так – на вулицю Рози Ліксонбур цієї самої.
– То там паспортний стіл, а не Ке-Де-Бе.
– Ну так-так, паспортний стіл, паспортний стіл. Вірно. Але ж відтіля мене сюди вже відправляли, я вже тут, на Шевченковій вулиці, була!..
– Ну, то правильно відправляли.
– Але ж тут не Ке-Де-Бе, а це… мі-лі-ці-я-а-а!..
Вимовляючи останнє слово, Аґлая перейшла на шанобливий шепіт. Що аж ніяк не завадило хлопчині весело розсміятися:
– Бабцю, ну це ж треба таке!.. З якого села ви приїхали, що не знаєте, що у нас в Кам’янці Ке-Де-Бе сидить у тому ж будинку, що й міліція? Що то за Бакота ваша така, що ви цього не знаєте?..
– А ти відкіля знаєш про Бакоту? – спитала вона підозріло.
– Та осьдо адреса написана.
– Де-де?
– А ось. Вам же повістку надіслали до Бакоти цієї вашої, отож і написали.
Подивившись на те місце у повістці, в яке впирався палець малого насмішника, Аґлая обережно погодилася:
– Ну так, авжеж, там і написано. Просто на очі я вже заслабла. Пожив би ти з моє, виплакав би стільки сліз, скільки я виплакала, – також би на очі заслаб. А так твоє діло молоде, зелене…
– Ну то що, ходімо? Чи вам уже не треба, га?..
– Як це не треба?! – спохопилася літня жінка. – Як це не треба, коли повєску цю прислали… бамагу цю. Отож треба, ще й як.
– Ну то пішли нарешті!
– Ходімо.
Хлопчик кивнув і, безтурботно підстрибуючи, попрямував вулицею, Аґлая пішла слідом, човгаючи стоптаними підошвами старих чоботів і подумки нарікаючи на свого непомірно цікавого поводиря. Найбільше ж літню жінку дратувало те, що зараз вона змушена приховувати свою жахливу неосвіченість. Усе життя Аґлая не надавала цій ваді майже ніякого значення. Справді, щоб працювати на землі, поратися по господарству, народжувати й виховувати дітей, ніяка особлива освіта не потрібна. У жодній школі подібні «предмети» не викладаються, цього навчає саме життя.
І навіть більше: невчасно отримані людиною знання здатні спаскудити усе подальше її життя. От взяти хоча б невісточку-одвентисточку Надійку. Здавалося б, іще зовсім малою втратила обох батьків, потрапила на виховання у державний сиротинець – ось вона, та сама невблаганна доля, яку колись
Нині – вул. Довга, де в буд. № 1 розташований паспортний стіл.
