не гірший за розбитий.
– Що-що?.. – перепитав здивований Леонід, не вірячи власним вухам.
– Кажу, не варто засмучуватися через розбитий чайник, – спокійно повторила дівчина. При цьому її дивні очі на мить спалахнули, ніби пара світлячків.
– Оксанко!.. – долинуло звідкись іздалеку, немовби крізь товстелезну ватяну стіну. Однак дівчина продовжила спокійним рівним голосом:
– І на інших не зважайте, бо невдовзі… Так, зовсім скоро все зміниться.
– Тобто?..
– Все зміниться, авжеж. Бо на відміну від них, ви літатимете й надалі.
– Дівчинко, ти хоч би розумієш, що верзеш?! Ми ж льотчики, ми – це екіпаж. Ми не можемо не літати, робота у нас така, що…
– Ви не розумієте. Вони вже нікуди не літатимуть, позаяк…
– Оксано, я кого тут гукаю, ніяк не догукаюся?!
До зайнятого Леонідом столика наблизилася одна з працівниць їдальні – молода миловида жіночка, яка зазвичай або сиділа на касі, або розливала по склянках чай з облупленого емальованого чайника чи зварений із сухофруктів компот, принесений з кухні у не менш облупленій каструлі. Судячи з суворого виразу обличчя, касирка перебувала явно не в захваті від поведінки зеленоокої дівчини, яка при її наближенні, не сказавши більше жодного слова, кинулася у прохід, що вів на кухню.
– Отож-бо, – з переможним виглядом мовила жіночка і звернулася до борттехніка: – Чий це чайник розкокали?
– Це мій, не переймайтеся, – поспіхом завірив він.
– Скільки не проси постояльців не тягати посуд від нас у номери й назад, а все одно тягають! – зітхнула касирка. – Ну, що ж із вами поробиш?
– Та не виносив я посуд звідси…
– Збирай потім порожні тарілки й особливо склянки, де ви їх кидаєте!..
– Повторюю, нічого я звідси не виносив. Це мій чайник для заварювання зеленого чаю.
– У нас лише чорний чай, зеленого не тримаємо.
– Отож я й заварюю…
– Прибирай тепер за вами!
Зрозумівши, що жіночку не переспорити, Леонід розсудливо замовк. Тоді касирка спитала:
– Що моя дурепка вам тут наговорити встигла?
– То це?..
– Донька це моя, хто ж іще.
– А-а-а… Ну-у-у… – борттехнік якось непевно знизав плечима.
– То що ж?..
– Та-а-а… Втішала, що буде у мене новий заварювальний чайник і… – він трохи подумав, перш ніж уточнити: – І-і-і… нібито й не зовсім втішала. Верзла якісь нісенітниці, не надто зрозумілі, тому я…
– Що за нісенітниці?
Він знову знизав плечима.
– Ну, я ж їй задам! – касирка рішучо підібгала губи.
– Навіщо ви так?
– А щоб знала, як до відвідувачів чіплятися зі своїми вибриками!
– Вона говорила дивні речі.
Жіночка
