«Дивіться всі! Це мій хлопчик заслужив». І важко сказати, що сяє яскравіше – золота медалька чи обличчя вусаня. А поруч з ним стоїть вона – та ненависна жінка, яка ласкаво обійняла нагородженого за плечі…
Так, це вона! Безумовно, вона!
Відчуваючи, що через слабкість у колінах вона зараз може впасти, Тамара Антипівна попленталася додому. Якщо дорогою траплялася паркова лавка, затінена розкидистим гіллям липи чи каштану, літня вчителька сідала й інтенсивно обмахувалася невеликим носовичком. Отак, з перервами на перепочинки, і допленталася додому години за півтори, хоча йти було лише якихось неповних три квартали. А вже переступивши поріг власної оселі, дала волю рясним сльозам та іншим ознакам істерики. Потім були «хвороблива» кушетка, оцтовий компрес на чолі та валер’янка – спочатку одна чашка, потім друга… потім корвалол…
А-а-а-а!.. І як же так сталося?..
– Щось тобі ще подати, Томусенько моя?.. – чоловік схилився над нею й віддано зазирав в обличчя.
– Компрес би перемінити…
– Зараз. Я зараз, потерпи.
За кілька хвилин висохлу від внутрішнього жару ганчірку замінює нова – вогка, дбайливо вимочена у розчині оцту.
– Дякую…
– Щось іще?
– Так… Скажи, а лікарі на совість спрацювали?
– Так, Томусенько, авжеж на совість! Ти ж знаєш, що головлікар – то мій давній товариш. Він усе зробив на совість, як я його просив.
– Але чому він бачив?! Як він міг бачити, коли його очі тиждень заливали атропіном?! От як?! Як?
– Не знаю, Томусенько, не знаю, що й сказати…
– Але ж він таки бачив! Бо інакше не зміг би підготуватися до іспитів! Він же мусив завалити історію та фізику, бо не міг нормально готуватися!!! Не міг, якщо тільки…
– Головлікар завірив, що все було зроблено як слід, на совість.
– То як таке можливо?! Як засліплений хлопчисько зміг підготуватися до двох чи не найважчих іспитів?! Йому що, просто в мозок підручники запхали?! Він що – робот?! Жива електронна машина?!
– Я не знаю, Томусенько.
– І я не знаю. І це мене гризе, не дає спокою!..
– Може, тобі ще валер’яночки?..
– Гаразд, дай іще півтора десятка крапель. Але не більше, бо я вже й без того валер’янки цієї видудлила…
– А може, коньячку?.. Це краще за валер’янку, повір.
– Вірю. Однак дай хоч трохи заспокоїтися, бо якщо вип’ю коньячку, то… Я просто не знаю, що тоді станеться!
– Ну гаразд, Томусенько, заспокойся. Буде тобі валер’янка, зараз буде.
І найгірше в тому, що вона сама в усьому винна! Сама ж бо проґавила це нікчемне замасковане жиденя!..
Усе життя і вона сама, і її чоловік, товариш Мориченков, викорчовували найрізноманітнішу нечисть, паростки якої пробивалися на здоровому тілі Радянської України… ну-у-у, або принаймні на тій ділянці цього тіла, що звалася Старим Подолом. Товариш Мориченков – у Подільському
