що перемовини між цими двома велися про нього.
– Okay… I see…[20] – повільно відповів незнайомець. – He’s so young[21].
– Only twenty seven[22].
– That’s… strange[23].
Чоловік сидів, заклавши ногу на коліно, і недбало роздивлявся Тимура. З темних очей віяло холодом і в той же час… незбагненною приреченістю. Хлопець раптом зрозумів, що тирлів не даватимуть. Полегшення ця думка чомусь не принесла.
– Це Оскар Штаєрман, – представив незнайомця директор. Штаєрман був чилійцем з єврейським корінням.
– Тимур Коршак, – хлопець стримано кивнув.
– Nice to meet you, Tymur[24], – у мові Оскара теж проривався ледь вловний іспанський акцент. І жодної нотки, що свідчила б про повагу.
– Пам’ятаєш замовлення трирічної давності від «General Genetics»? – Пузатий крутнувся на кріслі, заговоривши українською. – Ті чудила, що замовляли лише код.
Тимуру не потрібно було мордувати пам’ять, аби пригадати той чудернацький проект. Найбільш незвичайне, але в той же час чи не найлегше завдання за весь час його роботи на «TTP Technologies». «General Genetics», що нібито розробляла комп’ютерну гру в стилі «екшн», замовила ботів, навчених діяти у команді – одним великим роєм, – але (!) при цьому не надала практично ніяких вихідних даних і не представила середовища, в якому мала проходити гра. Замовник потребував лише «сирий» код.
– Шефе, ви мусите розуміти, – нахилившись, зашепотів Тимур, – я не компілював той код. То було просто немислимо! Я ж не можу взяти й скомпілювати окрему процедуру чи вирваний з контексту клас. У нас не було жодного шансу протестувати власні розробки під час реальної гри. Тож, якщо у них…
– Заспокойся, – обірвав його бос, – я добре пам’ятаю ту химерну заявку. До тебе немає жодних претензій. Якраз навпаки: в даній ситуації я цілком на твоєму боці.
– Тоді я не розумію, в чому проблема? І чому вони схаменулись аж зараз? Спливло цілих три роки!
Пузатий знизав плечима:
– Поговори з цим піжоном. Він мені нічого не пояснює. Хоче балакати лише з розробником, цебто з тобою.
– Про що?
– Про те, що його хвилює… І не кіпішуй, – очі Пузатого хитро зблиснули. – Сподіваюсь, нам вдасться витрусити з нього трохи грошенят.
Тимур випростався в кріслі і спробував посміхнутися.
– Хай, Оскаре! – вдруге привітався хлопець і далі діловито заговорив англійською: – Це я писав коди на ваше замовлення три роки тому.
– Так. Я вже знаю.
– То що у вас негаразд?
– У мене все чудово, – говорячи, Штаєрман майже не мінявся на лиці, наче замість шкіри у нього була гумова маска, – але ваші боти… з ними почались проблеми.
– Не сприйміть за банальну відмовку, але в тому немає моєї вини, – пиндючність напомадженого гостя трохи дратувала Тимура. – Згадайте ваше технічне завдання. Та його не було! Я був наче тесля, якого примусили стругати віконні рами,
Добре… Я бачу… (
Він такий молодий (
Тільки двадцять сім (
Це… дивно (
Радий познайомитись, Тимуре (
