style="font-size:15px;"> Моментально істота позадкувала, віддалившись на таку саму відстань.
Лікар глитнув слину. Сухий сірий вітер лизав їхні постаті. Зі сходу від Анд сповзали сутінки, сірим саваном накриваючи мертві землі. У голові Річардсона кресонув здогад: «Він повторює мої дії! Рухається точно, як я, і намагається говорити, коли я розмовляю». І в тому чомусь не було нічого кумедного.
– До сраки все! – лайнувся чоловік, крутнувся круг себе і, закидаючи ноги, попер до авто. Він біг, приклавши руку до грудей, борючись із темними колами, що спливали перед очима, і бажанням зиркнути назад. Переконатися, що той, із пустелі, не мчить слідом.
Коли до позашляховика лишилося кілька кроків, Джей-Ді потрапив ногою у глибку, втратив рівновагу і, скрикнувши, витягся ницьма. Тремтячи всім тілом і проклинаючи себе за незграбність, Річардсон підтягнув під себе коліна, скочив на ноги і… озирнувся. Хлопчик стояв на місці. Дивився йому вслід усе тим же нестерпно-кривавим поглядом.
Більше не озираючись, мов риба, часто ковтаючи атрофоване пустельне повітря, лікар рвонув уперед.
– Сеньйоре, це ви? Скажіть, що це ви! – загорлав Флавіо, коли Джей-Ді, червоний, мов варений рак, і з немислимо виряченими баньками, плюхнувся на сидіння. – Скажіть, що ви не помінялися з ним тілами!
– Заводь швидше машину, старий телепню! – гаркнув лікар, стираючи рукою кров з подряпини на щоці. – Не патякай дурниць! Який, на хрін, обмін тілами?! Ворушись, Фабіо!
– Я ж вам казав…
– Не тринди!!! Заводь джип! Забираймося звідси!
– Слухаюсь, сеньйоре… Слухаюсь…
«Range Rover», тягнучи за собою шлейф із пилу, сіпнувся і почесав на захід.
У цей момент краєчок сонячного диска черкнув лінію обрію.
II
Вівторок, 4 серпня, 17:56 (UTC –4)
73-й км шосе № 25 «Кармен-Альто – Калама»
Пустеля Атакама
Текіто Рейес пахкав косячком і співав, тримаючи кермо однією рукою. Його вантажівка – старезний банькатий «Mercedes» – мчала на північ.
Ревіла музика. У магнітолі крутилася затерта аудіокасета із запальними піснями бразильського гурту «Banda Calypso». Якимось неймовірним чином виокремлюючи мелодію з-поміж торохкотіння мотора, бряжчання кузова та рипіння динаміків, Текіто підспівував солістці. Він не знав португальської, але все одно підспівував, старанно повторюючи звуки, що вилітали з чорних сітчастих колонок.
Текіто Рейес був цікавим хлопчиною. Його мати походила з племені Мапуче[8], а тато був меланезійцем, що колись мігрував до Антофагасти з далекої Тонги[9]. Від матері Текіто успадкував худорлявість, а від татка – чорну і лискучу, немов покриту оліфою, шкіру. Коли малому виповнилося сім років, батько через нерозв’язні проблеми з чилійськими стражами правопорядку драпонув до Болівії. Драпонув по-дорослому, оскільки відтоді його ніхто не бачив. Мати з того часу сяк-так намагалася ростити синочка.
За
Мапуче (букв. «люди землі») – індіанський народ у Чилі та Аргентині. Інша назва – араукани. Чисельність згідно з різними оцінками – від 1,5 до 2 млн осіб. Мапуче – єдиний народ Південної Америки, який не був завойований ні інками, ні іспанцями.
Острівна держава в Океанії.
